Слава ЗСУ!

— Ви мені також нічого не кажете мо, — лагідно мовив Арне.

— Це більше твоя вина, ніж моя, Арне. Я звикла мовчати ще відтоді, як був живий батько. Якби ти мені трохи допомагав... Боже, нас лише двоє на світі, і ми стільки натерпілися разом!

— Побачите, мамо, тепер буде інакше, — прошепотів син. — У неділю я прочитаю вам проповідь.

— Хай тебе бог поблагословить за це!

Хвилину вони помовчали, потім мати озвалася:

— Слухай, Арне!

— Що?

— Я повинна тобі щось сказати.

— Кажіть, мамо.

— Я маю на душі великий гріх. Я завинила перед тобою.

— Ви завинили?

Як? Його лагідна, неймовірно терпляча мати вважає себе грішною перед ним, що ніколи не був до неї по-справжньому добрим? Це так зворушило Арне, що він обняв матір, пригорнув до себе й заплакав.

— Так, я зробила погано, але інакше не могла.

— О, мені ви напевне ніколи не зробили нічого поганого.

— Зробила, але бог свідок — це тільки через те, що я тебе дуже люблю. Ти мені вибачиш, правда?

— Так, вибачу, мамо.

— Я тобі розповім про все іншим разом. Але ти вибачиш мені?

— Ну звичайно, мамо!

— Через це мені було так важко розмовляти з тобою. На душі в мене був гріх.

— О боже, не кажіть такого, мамо!

— Тепер я рада, що ми поговорили.

— Віднині ми часто будемо говорити, мамо!

— Так, будемо. І ти читатимеш мені проповіді?

— Читатиму.

— Бідолашний мій Арне, нехай господь благословить тебе!

— А тепер ходімо додому.

— Так, ходімо.

— Чого ви оглядаєтесь, мамо?

— Та пригадую, що в цій клуні лежав на сіні твій батько й плакав.

— Батько? — перепитав Арне й зблід.

— Бідолашний Нільс! Це було того дня, коли тебе хрестили... Чого ти оглядаєшся, Арне?

Розділ восьмий

Від того дня, коли Арне всім серцем запрагнув стати ближчим до матері, він почав інакше ставитися й до інших людей. Дедалі частіше він дивився на них лагідними материнськими очима. Проте часом йому було важко дотримуватися своєї обіцянки, бо мати не завжди розуміла те, що його найбільше хвилювало. Ось вірш, якого він склав тоді:

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті

І в ліс пішов. Я сів на пень,

Дививсь на хмари пелехаті,

Та комарі і комашня

Мене зігнали швидко з пня.

— Ходімо, синку, надвір, така гарна година, — сказала мати. Вона сиділа на ганку й мугикала пісню.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті

Й на луг пішов, де від пісень

Стомились вже співці крилаті.

Та дременув і звідти я,

Бо поряд грілася змія.

— Такої теплої днини можна ходити й босоніж, — сказала мати, скидаючи панчохи.

Був гарний теплий літній день,

Пішов я, щоб не скніти в хаті,

На річку. Тихо, ні телень.

Далеко недруги пихаті...

Та обсмалив на сонці носа,

Тікати й звідти довелося.

— Ще кілька днів, і сіно буде сухе, — сказала мати, перевертаючи покоси.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті

Й на дуба виліз — тут лишень

Забуду я турботи кляті.

Та влізла гусінь у рукав,

Злякався я і ледь не впав.

— Якщо корова сьогодні не зірветься, то вже тільна, — сказала мати, поглядаючи на скошену луку.

Був гарний теплий літній день,

Я вирвався з нудної хати

Й під водоспад, де темно й вдень,

Побіг, щоб мріяти й зітхати.

Мене ж забрала течія,

Й цю пісню склав уже не я.

— Ще три таких дні, і ми все звеземо додому, — сказала мати, стелячи мені ліжко.

І все-таки щоденне спілкування з матір’ю ставало для Арне дедалі більшою опорою.

Навіть коли вона якихось речей не розуміла, йому з того була користь, бо це спонукало його глибше обмірковувати їх. Мати була йому ще дорожча через те, що дечого не могла зрозуміти. Так, вона тепер стала йому безмежно дорога.