Слава ЗСУ!

Малим Арне не любив казок. А тепер, ставши дорослим, він почав захоплюватися казками, народними баладами та героїчними піснями. Душу його сповнювала якась дивна туга. Він часто блукав самотою по околицях і знаходив дивовижну красу в тих місцях, повз які раніше проходив зовсім байдуже.

Коли Арне зі своїми однолітками ходив до пастора готуватися до конфірмації, вони часто гралися біля великого озера за пасторською садибою. Його прозвали Чорним озером, бо воно було глибоке й темне. Тепер Арне інколи згадував те озеро і якось надвечір пішов до нього.

Він сів під кущами біля самої пасторської садиби, що розташувалася на досить стрімкому узвишші, яке далі переходило у високу гору. Така сама гора здіймалася на другому березі, тому з обох боків на воду падали темні тіні й тільки серединою озера пролягала вузенька срібна стяжка світла. Всюди панував спокій. Заходило сонце, з протилежного берега долинало далеке дзеленчання дзвоника, і більше ніщо не порушувало тиші.

Арне спершу дивився тільки на озеро, бо сонце перед заходом забарвило воду у вогненний колір. Гори обабіч трохи відступали, утворюючи довгу вузьку долину, посеред якої блищало озеро. Але з відстані здавалося, ніби гори поволі сходились докупи, і озеро серед них мигтіло в долині, як у величезній гойдалці. З цього боку в долині лежали хутори. З димарів здіймався дим і танув у повітрі, на зелені луки спадав вечірній туман, біля причалів стояли човни, навантажені сіном. Арне бачив, як на подвір’ях поралися люди, але не чув жодного звука, надто було далеко. Він перевів погляд з хуторів на другий бік озера, де вздовж берега здіймався вгору тільки темний ліс. Через ліс і далі берегом бігла дорога, ніби її хтось провів пальцем. Далеко видно було смугу куряви, що здіймалась над нею. Арне простежив за дорогою очима аж до того місця, що було якраз навпроти нього. Там ліс кінчався, гори відступали трохи далі і теж починалися хутори. Будівлі там були вищі, ніж з цього боку, пофарбовані в червоний колір, з білими вікнами, що блищали в надвечірньому сонці. Сонце освітлювало всі пагорки, чітко видно було навіть дітей, що гралися коло хат. На піску біля води, такому білому, що він аж очі сліпив, бігало кілька хлопчаків з собаками. Раптом усе потьмяніло й ніби посмутнішало, будівлі стали темно-червоними, луки темно-зеленими, пісок на березі посірів, а діти на ньому обернулися в маленькі цятки. З-за гори піднявся туман і затулив сонце. Арне знов глянув на озеро, але тут нічого не змінилося. Його блискуча гладінь віддзеркалювала хвилясті береги, мовчазний ліс і будинки, що дивилися на воду своїми відчиненими дверима. З тих дверей часом вибігали діти, потім забігали назад. Казкові чарівні образи зринали перед очима в Арне, мов рибинки навколо принади, відпливали, поверталися, кружляли, проте не попадалися на гачок.

— Посидьмо тут, поки мати надійде. Пасторова дружина, мабуть, скоро її відпустить.

Арне здригнувся: хтось забалакав зовсім близько від нього.

— Аби мені ще побути тут бодай одну ніч, — почувся благальний голос, у якому бриніли сльози. Мабуть, він належав дуже молодій дівчині.

— Ну, не плач. Негарно плакати через те, що ти вертаєшся додому, до матері, — лагідно, розважливо сказав чоловічий голос.

— Я плачу не тому.

— А чому?

— Тому, що я більше не буду разом з Матильдою.

Так звали пасторову дочку, і Арне згадав, що з нею разом виховувалась якась дівчина з села.

— Не довіку ж тобі тут сидіти.

— Хоч би ще одну днину, тату! — Дівчина голосно захлипала.

— Найкраще буде, як ми тебе заберемо зараз. І так уже, мабуть, запізно.

— Запізно? Чому? Що це ви кажете?

— Ти селянського роду й повинна бути селянкою. Панянки нам не треба.

— Я й тут була б селянкою.

— Нічого ти не розумієш.

— Я весь час ношу селянський одяг.

— Річ не в одязі.

— Я вмію прясти і ткати, вмію варити їсти.

— І не в цім річ.

— Я розмовляю так, як ви і мама.

— І не в цім також.

— Ну, то я не знаю, в чім річ, — сказала дівчина й засміялася.

— Побачимо, що з тебе вийшло. Мене тільки турбує, що в тебе в голові надто багато всіляких думок.

— Думок та й думок! Ви мені в одно про це кажете. А які там у мене думки... — Вона знов заплакала.

— Ти як флюгер.

— Пастор мене так не називав.

— А я називаю.

— Флюгер! І придумали ж таке! Я не хочу бути флюгером!

— А чим ти хочеш бути?

— Чим? Отакої! Нічим.

— Ну, то будь нічим.

Дівчина засміялася. А за мить сказала, вже цілком поважно:

— І вам не соромно називати мене нічим?