Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Господи, ти ж сама захотіла!
— Ні, я не хочу бути нічим.
— То будь усім.
Дівчина знов засміялася. Потім сказала сумним голосом:
— Пастор ніколи не глузував із мене.
— Зате забивав тобі памороки.
— Пастор? Ви ніколи не були до мене такі ласкаві, як він.
— І не треба.
— Кисле молоко ніколи не стане солодким.
— Зате з нього може вийти солодкий сир.
Дівчина зареготала.
— А ось і мати.
Вона знов споважніла.
— Я ще не бачила такої балакучої жінки, як пасторова дружина, — почувся різкий, хапливий голос. — Уставай, Борде, швидше готуй човна, а то ми до ночі не доберемось додому.
Пасторова дружина просила мене глядіти, щоб Елі не ходила з мокрими ногами. Наче вона сама не може глядітися! І щоб гуляла кожного ранку, бо в неї недокрів’я! Ох, скільки вона мені набалакала всього через те недокрів’я! Вставай, Борде, і готуй човна. Я ще маю ввечері вчинити тісто!
— Ще не привезли скрині, — сказав чоловік, не кваплячись уставати.
— І не привезуть. Вона залишиться до неділі. Чуєш, Елі, вставай! Бери свій клунок і ходи! Вставай уже, Борде! — Жінка рушила до берега, і Елі пішла за нею. — Та ходи ж, Борде, швидше! — почувся її голос уже знизу.
— Знайшла кочети? — спитав чоловік, сидячи далі.
— Знайшла, зараз закладу.
Арне почув, як жінка забивала їх черпаком.
— Ходи, Борде, не будемо ж ми тут ночувати!
— Я чекаю на скриню.
— Та кажу ж тобі, що вона залишиться до неділі.
— Он її везуть.
На дорозі заторохтів віз.
— Тю! Я ж просила, щоб вона постояла тут до неділі.
— А я сказав, що ми заберемо її тепер.
Жінка промовчала. Вона підійшла до воза й почала переносити в човен клунки, кошики та інші речі. Нарешті підвівся Борд і забрав саму скриню.
За возом бігла дівчина в брилику, з розпущеними косами. То була пасторова дочка.
— Елі! Елі! — загукала вона ще здалеку.
— Матильдо! Матильдо! — почулось у відповідь, і Елі кинулася до дівчини.
Зустрівшись на пагорку, вони обнялися й заплакали. Потім Матильда нахилилася й щось підняла з трави. Виявилося, що то невеличка клітка.
— Візьми Наріфаса, нехай він буде в тебе. Мама також хоче, щоб ти взяла його... Він буде в тебе... і тоді ти згадуватимеш про мене... і частіше... частіше... припливатимеш сюди! — Вони знов обидві заплакали.
— Елі, годі тобі вже стояти там, ходи! — гукали батьки з човна.
— Я також хочу поїхати з тобою, — сказала Матильда. — І переночувати в тебе!
— Добре, добре!
І дівчата, обнявшись, побігли до містка. За якусь хвилину Арне побачив, як човен відчалив від берега. Елі з кліткою стояла на кормі й махала товаришці рукою, а Матильда сиділа на пристані й плакала.
Вона не рушила з місця, поки човен був на воді. Вже мовилося, що плисти до червоних будівель було недалеко. Арне також сидів за кущами і, як і Матильда, дивився на тих, що відпливали. Скоро човен опинився в тіні, і Арне почекав, поки він пристане до берега. Потім він побачив їхнє віддзеркалення у воді. Вони наблизились до будинку, найбільшого і найкращого з усіх. Перша зайшла мати, тоді батько зі скринею, а наостанці дочка. Він їх розрізняв за зростом. За якийсь час дочка знову вийшла й сіла перед порогом. Мабуть, хотіла ще раз подивитися на другий берег, поки не зайшло сонце. Але пасторова дочка вже пішла, тільки Арне ще сидів і бачив віддзеркалення Елі у воді.
«Може, й вона мене бачить?» — подумав хлопець.
Він підвівся й рушив додому. Сонце вже заходило, але небо було ясне й блакитне, як часто літніми вечорами. З озера і з лук підіймався туман, огортаючи гори обабіч. Проте до вершин іще не досягав, і вони гордо дивились одна на одну. Арне піднявся схилом вище. Звідти озеро здавалося темнішим, глибшим і наче густішим, а долина ніби стала коротшою і ближче присунулась до води. Відстань до гір поменшала, і тепер вони скидалися на купу окремих каменів, бо сонце вирізнило кожен із них. Небо також опустилось нижче, і все навколо зробилося близьким та знайомим.
Розділ дев’ятий
Думки Арне почали кружляти навколо кохання та жінок. Ніби в чарівному дзеркалі, поставали перед ним картини кохання із саг та давніх балад, як образ тієї дівчини, що відбився у водяному плесі. Арне пильно вдивлявся в ті картини, а після надвечір’я біля озера сам захотів скласти пісню про кохання, бо ця тема зненацька стала йому якась ближча. Думки його полинули далеко й повернулися з піснею, якої він ніколи не чув. її ніби хтось склав для нього.
