Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Душу Арне переповнював смуток, тому перші образи кохання, що зринали в його уяві, були такі похмурі. Туга за кимось, хто заволодів би його серцем, і шанолюбна мрія досягти чогось злилися в одне. На ту пору він знов вернувся до пісні «За пасмом гір високих», переробляв її, наспівував окремі рядки й думав: «Ця пісня додасть мені рішучості, я доти співатиму її, доки зважуся сам податись за гори». Проте, плекаючи такі думки, Арне не забував і про матір. Він заспокоював себе тим, що коли стане на ноги в чужих краях, то забере до себе матір і створить їй такі умови життя, про які вдома жодне з них не могло й мріяти. Але серед цих далекосяжних задумів зненацька в душу його закрадалося щось тихе, ніжне й невловиме. Воно зникало й верталося, на мить ставало майже видиме, тоді знов тікало. Арне сам не усвідомлював, яку велику владу здобули над його мрійливою душею ці нові, невідомі йому почуття.
У їхньому селі жив один веселий чоловік на ім’я Ейнар Осен. Двадцятирічним хлопцем він поламав ногу й відтоді ходив з палицею. Хоч би де він з’являвся, накульгуючи й спираючись на палицю, там відразу ставало весело. Осен був заможний чоловік, серед інших угідь йому належав великий ліщиновий гай, і коли восени випадав гарний день, у нього збирався цілий гурт веселих дівчат рвати горіхи. Опівдні їх добре пригощали, а ввечері влаштовували для них танці. Багатьом із тих дівчат він був хрещеним батьком, бо взагалі кумував у половини села. Всі діти звали його «хрещеним батьком», а за ними й молодь, і навіть старі.
Хрещений батько добре знав Арне й любив його за пісні. І ось тепер він запросив і його рвати горіхи. Арне почервонів і відмовився.
Сказав, що не звик бувати в дівочому товаристві.
— То треба звикати, — відповів хрещений батько.
Після цієї розмови Арне не одну ніч пролежав без сну. В ньому змагалися страх і цікавість. Та хоч там як, а в призначений день він прийшов рвати горіхи і виявився єдиним хлопцем серед гурту дівчат. Він не міг не визнати, що був розчарований. Дівчата виявились не такими, яких він оспівував у своїх піснях і з якими боявся зустрітись. Він зроду не бачив, щоб хтось зчиняв такий шарварок, як ці дівчата. А найдужче його вражало те, що вони сміялися з будь-якого приводу. Коли сміялося три дівчини, то ще п’ять підхоплювали їхній сміх тільки тому, що сміялося тих три. Всі вони поводились так, наче цілий вік жили разом, а проте серед них були такі, що того дня вперше зустрілися. Щоб досягти гілляку, вони підстрибували й хихотіли, коли досягали, а коли не досягали — також хихотіли. Вони змагалися за ключку, якою пригинали гілля, і сміялись, якщо їм щастило заволодіти тією ключкою, а як не щастило — теж сміялися. Хрещений батько шкутильгав за ними з палицею і, як міг, намагався їм дозолити. Ті, кому перепадало від нього, сміялися, що він їх піймав, а ті, кого він не піймав, також сміялися, що викрутились. І всі разом сміялися з Арне, що він такий поважний, а коли він не витримав і сам засміявся, вони почали реготати тому, що нарешті насмішили його.
