Слава ЗСУ!

Це я усвідомив пізніше, а тоді знав лише одне пояснення, лише одну спонуку, котра вкладає двох у ліжко. І вірив, щоєсили прагнув вірити, що оте „можна”, то було саме воно, славнозвісне, те, що з першого погляду. І блаженствував. Не хотів лише, щоб ти плакала. Я від того губився...

– Я тобі люба? – Вона вже не плаче – пестить мій солдатський чубчик і грайливо лоскоче мізинчиком за вухом.

– Ні, має бути якесь інше слово, чорт зна яке. І не люба й не любов. Ну, тобто... я тебе, ясно, люблю, але... Навіть не знаю. Ти мені трішки... як мати...

– Маленький! Це тому, що я старша.

– Не знаю. Досі я ніколи... ні з...

– То ти незайманець? А я здогадалась!

– Правда? – відчуваю, як пашіють мої вуха. Добре, що в напівтемряві вона цього не бачить.

– Маленький мій захиснику Вітчизни, я зробила тебе мужчиною!

– Я розчарував? Либонь ти сподівалася...

Вона сміється. Але зовсім необразливо. І пригортає мене до себе. Справді, як мама:

– Еге ж, розчарував. Знаєш, як давно мене ніхто не розчаровував!

– Але чому, чому я? – Мені до сказу, до щему кортить почути зараз оті найзаповітніші в світі слова про перший погляд, про стрімкість почуттів... але вона мовчить і я продовжую вже знічено, майже скривджено. – Що, тобі просто набридла самотність? – Вона далі мовчить і я розумію, що не варто було, адже все так чудово... – Я тебе образив? Вибач ідіотові, я такий незугара!

– Ти ще надто молодий. Молоденький, а це не вада. А чому ти? Ну, може тому, що ти ніколи не бив свою сестричку, хоч іноді вона цього й заслуговувала.

– Я збрехав. Раз я її вдарив. Вудлищем...

– Будемо вважати, що ти мені цього не казав.

– Про сестричку, це ж... не по серйозному?

– А тобі направду треба по серйозному? Нащо? Ось я біля тебе – розкішна, соковита російська баба, чого тобі ще?

– Ні, ні, ти не баба, ти...

– Що?

– Море!

– Хочеш пірнути в нього ще?

– Хочу...

Ніч. День. Довга, тягуча, мов неоглядна тутешня грязюка, стума й знов темінь. „Белый цвет, черемухи цвет!..” – натхненно виспівує з задряпаної платівки Анна Герман, густо тхнуть намотані довкруж халяв, давно не міняні, онучі, опираються вогню, сичать, у грубці дрова... Ніч і день. Лариса і багнюка, багнюка й вона. Решта – тло. Кузя: „Слухай, Льо, в Чебурашки був? – Був. – І як? – Що як? – Ну... нормально? – Нормально. – А в мене... знаєш, не пройшло... Ти тільки нашим не проколись. Я ще ніколи... ну, ти поняв... – А ти спробуй, наче в море... – Як це? – Шубовснути. Уяви, що перед тобою море. Літнє, злагідне. І – в нього! – Не знаю... В море... Я й не бачив його, моря, тільки Каму. – А ти уяви! – Море... – це вже вона. – Ти хоч бачив його? – Ні. – Я лишень Балтику бачила. І Ладогу – холодина! Возили колись у Ленінград на екскурсію. На концерті були симфонічному. – А ти яку музику любиш? – Класичну. Без ума від Чайковського. А сучасна якось мене не торкає... – Чому, є й сучасна непогана, АББА приміром, або Анна Герман. „Белая черемуха душистая” – улюблена пісня нашого підрозділу. – То неспівмірні речі – глибина... – Правда, є одна мелодія, вальс Хачатуряна називається, знаєш? Я, як почую... наче в космос злітаю, і такий великий роблюся, мов дирижабль! А прапорщик Писанко тріо бандуристок любить, зізнався якось, перед тим, як заснути... – Вчащав я до однієї, якраз перед армією, – Калина, – заміжньої. Благовірний на зміну, а я – до неї. А якось той повернувся, а ми саме... ну, як у анекдоті тому. То вгадай, Сочка, який предмет гардеробу вдягати наймарудніше, га? Нізащо не здогадаєшся – шкарпетки! Так я їх, триклятущі, й не натягнув! Й от він завалює, вона: – Це товариш мій шкільний, зайшов про зустріч домовитись, однокласників! – Я стою перед ним босоніж, розшаркуюсь, а з кишені шкарпетки стирчать – умора! – Чуєш, Льо, – знов Кузя, – вийшло! Як ти казав! Тільки уявив, що вона – море, то... як шубовснув! – Ну молодець, молодець!..”