Слава ЗСУ!

Ніч і день з нею. Вдень подумки, помрійки, а вночі... Наче вальс Хачатуряна, наче на дирижаблі, наче в космос... Скільки людина може витримати без сну?

Тисяча червонопогонних чортів – знов Кузя: „Чув, Льо, добалакався з Босом: він поступається мені своєю чергою... ну, в Чебурашки. За дві бляшанки „завтрака...” Як гадаєш: двічі на день... нічого? – Потягнеш...”

5

Пообіді на площі хоч запали. Лише поодиноко блискають вибіленими від ненастанної сльоти боками полишені напризволяще буряки. Стенувши плечима, завертаю в село. А в Огибалово якесь незрозуміле та, сказати б, нервово-хворобливе пожвавлення: снують вуличками, байдужо розляпуючи мокряк, сухі, мов стручки, незавидні місцеві мужички, вимахують кінцівками, перегукуючись за парканами, мужеподібні баби; ага, звернувши на головну вулицю, бачу біля сільпо оточену неспокійним натовпом „будку”, ясно: в населений пункт привезли вино! Це вже вдруге, звідколи ми тут, відбувається така „вікопомна” для Огибалово придибенція, тому перебіг подальшого неподобства загалом відомий: про будь-яку роботу годі й згадувати, місцевий голова краще за мене це розуміє й у розвиток подій мудро не встряватиме. Гумово-кухвайчане з’юрмисько не розійдеться, поки не буде продано останньої пляшки. За „бормотуху” гризтимуться, дубаситимуться, штурхатимуть одне одного в балтовисько, що мужики, що баби – однаково. Навіть недолітки. Потім втішені власники мутного зеленуватого пійла тихо порозлазяться по своїх темних „ізбах” і раюватимуть там, хто на скільки спромігся: одному вистачить на кілька розбуялих годин, – інший і на дві-три доби заляже. І на дві-три доби запанує над селом приголомшлива хмільна тиша. Не туркотітимуть на бригаді трактори, не метатиметься УАЗиком голова, не зійдеться вранці до правління на наряд люд. Лише вищатиме десь бита гномом-мужичком баба та скавулітимуть то тут то там забуті негодовані пси. Тільки не раніше третього дня почнуть вибрьохуватись із-за високих огорож зачучверілі, злі від похмілля „аборигени”, тихо матюкаючись, злазитимуться до контори, де голова з незмінно журним виразом на обличчі, наче нічого й не було, особисто загадуватиме кожному роботу. А поки село гулятиме, ми будемо лагодити техніку, заготовляти дрова, прибирати. Ключовий закон армії: що завгодно, аби солдат не байдикував!

Зупиняюсь біля казарми й до мене одразу підвалюють збуджені, не менше, ніж місцеві, Вася Чорний і Попруга. З ними – червоноокий, наче кріль, абориген.

– Льоха! – плескає мене по плечі Попруга. – Давай рубля – не хватає! Цей кореш – батько продавщиці, клянеться, що винесе. Та в нас лише на одного пузира, а що того одного!

Вигортаю з кишені дріб’язок – зовсім мало, віддаю.

– Ех, – чухає руду макітру Вася, – не вистачає! І де в чорта візьмеш!

– У кого, в принципі, гроші? – спрагло роззирається Попруга.

– В начфіна...

– О, в начфіна й позичу!

– Ти що! – не йме віри Чорний. – В офіцера, на пляху?

– А чого, – Попружина мармиза – хрестоматійний зразок хитрющого, нелукавого зовні, українського дядька. – Начфін – мужик путній!

Абориген нетерпляче тупає:

– Ви того, реб’я... а то пійло скінчиться...

Попруга щезає... і за дві хвилини з’являється з необхідним дріб’язком у кишені: