Слава ЗСУ!

Усі персонажі цієї книги вигадані. Історичні обставини, якими зумовлені їхні вчинки, взяті з життя. В образі М. С. Рубашова відбито долю кількох людей, що стали жертвами так званих «московських процесів». Декого з них автор знав особисто. Їхній пам’яті він і присвячує цю книгу.

Париж, жовтень 1938 — квітень 1940

Диктатор, що не вбив Брута, і засновник республіки, що не вбив Брутових синів, приречені врядувати недовго.

Мак’явеллі. Бесіди

Ах, милостивий пане, таж треба, щоб кожна людина мала хоч одне таке місце, де б її пожаліли.

Достоєвський. Злочин і кара

Коли в одній книзі друкують кілька творів різних авторів, їх, певна річ, має щось об’єднувати. Здебільшого такий «симбіоз» — це дитя практицизму чи комерції. Хоча трапляються й винятки, найвдалішим з яких за останні роки вважаю поєднання під однією палітуркою романів Євгена Замятіна «Ми» і «Чудовий новий світ» Олдоса Хакслі. І справа тут не в їхній тематичній або жанровій спорідненості чи часовій одноплощинності (вони написані відповідно в 1922-му і 1932 роках), а в тому, що обидві речі натискають на один і той же соціально-політичний нерв і що інвектива їхнього художнього заряду працює в одному напрямі — викритті пекельності «земного раю» для нормальної людини, розвінчанні головних приваб організованого соціалізму, а саме уявного забезпечення для всіх обов’язкового щастя, тоді як у реальному житті діє зовсім інший закон, за яким що розумніше і справедливіше суспільство, то незатишніше людина себе в ньому почуває.

До наявності іншого, напрочуд гармонійного тандему в світовій літературі привертає увагу відомий у нас англійський письменник Дж. Уейн, який свого часу зауважив: «Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи — «1984» Орвелла і «Ніч ополудні» Кестлера, проте вони зіграли в цьому велетенську роль». Залишається лише сподіватися, що видавці нашої республіки колись та на це зважать.

Комбінація творів, яка пропонується вашій увазі, можливо, ідеальна, позаяк йдеться про художнє осмислення на вершинному світовому рівні такого трагічного для нашого суспільства явища, як «казармовий соціалізм» у найпотворнішому його варіанті — тоталітарній сталінщині. Вихід цієї книги знаменний навіть не стільки вже звичним для сьогодення процесом стрімкої ліквідації «білих плям», скільки фактом відвоювання у несвободи нової території.

Витоки, які живили творчість обох авторів, не тільки схожі — вони однорідні. Незаперечно, що в житті кожної людини трапляється таке перехрестя з її долею, коли вона починає «бути». На таке перехрестя обидва англійських письменники географічно натрапили не в своїй країні, а в Іспанії. Й на історичному годиннику для обох був один і той же час — громадянська війна. Орвелл бився з фашизмом в народному ополченні, був поранений у горло і на рік позбувся голосу. Кореспондента англійської лівобуржуазної газети «Ньюс кронікл» Кестлера в Малазі захопили фашисти, які засудили його до розстрілу за полум’яні антифашистські репортажі. Тільки втручання іноземних дипломатів та протести світової громадськості порятували йому життя.

Чи не правда — цілком героїчна історія за стандартами офіційної пропаганди? І навіть гірке визнання Орвелла в листі його другу Кестлеру, що «в 1936 році в Іспанії зупинилась історія», також лягав в контекст наших одноплощинних стереотипів. Проте розшифровка цієї формули виводить нас на висновок з протилежним знаком, позаяк обидва вважали, що в Іспанії фашизм і сталінізм, дійшовши неофіційної мовчазної згоди, задушили демократію.

У розповіді про «іспанський вузол» у біографії Орвелла багато важить та обставина, що він бився з фашизмом не в лавах Інтернаціональної бригади, а в міліції Об’єднаної робітничої марксистської партії — ПОУМ, лідери якої перебували у відкритій опозиції до Іспанської компартії і різко засуджували сталінський терор. У Москві ПОУМ проголосили «троцькістською бандою» і «п’ятою колоною». В 1937 році Орвелл разом з дружиною були свідками, як у Барселоні комуністи «московського напрямку» заарештовували і розстрілювали на місці бійців ПОУМ. Оцей «мотив загальної зради» примусив його глибоко зацікавитися історією зрадженої революції. Він так ніколи і не побував у Радянському Союзі, проте відчув за собою відповідальність розповісти про перекручення, «до яких схильна централізована економіка і які частково уже здійснено в умовах комунізму і фашизму».

Комуніст Артур Кестлер у СРСР побував. 1937 року в Москві вийшла навіть його книга «Безприкладні жертви», що розповідала про звірства франкістів у перші місяці фашистського заколоту в Іспанії. Та біолога, психолога, філософа, а найголовніше, тонкого і чутливого пошукувача істини Кестлера офіційні фанфари сталінської пропагандистської машини оглушити не спромоглися. Московські процеси 1936—1938 років викликали в його душі глибокий розлад. Особливо його вразила масштабність і характер отих судилищ, незбагненне прагнення відомих революціонерів ганьбити себе і паплюжити своїх товаришів. Він наполегливо дошукувався пояснень, як таке могло розгорнутися у країні переможної соціалістичної революції, а дошукавшись, не спромігся подолати глибокої внутрішньої кризи і назавжди розійшовся з комуністами. Власне, з цього болю, з цієї драми і виростав роман, написаний «гарячим пером» у 1940 році. «Ніч ополудні» — видатний за своїми художніми параметрами літературний твір, який розкриває саму ідеологію морального і фізичного розчавлення людської особистості.