Слава ЗСУ!

«... ВАМ І ТРЕБА!»

Що? «Так вам і треба?»

Цього Рубашов не сподівався. Он воно що. Його сусід і далі залишався лояльним до влади і партії, зневажав опозиційних єретиків за всіма правилами, і вірив, що потяг історії мчить непомильною колією, а Хазяїн — непомильний стрілочник. Він, певно, вірив, що його власний арешт — звичайне непорозуміння, і що всі катастрофи останніх років — від Китаю до Іспанії, від голодомору, до винищення старої гвардії — були випадковістю чи результатом диявольських витівок Рубашова та йому подібних.

Рубашов уже не приписував своєму сусідові некрасовської борідки. Бачив його з гладко виголеним обличчям, у взірцево чистій камері, — все згідно з приписами. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Людей цього типу навчати чогось дуже важко. Але так само не було жодного сенсу відрізати себе від, можливо, єдиного контакту з іншими людськими істотами.

«ХТО?» — спитав Рубашов через стіну.

Відповідь надійшла у потоці нерівномірних ударів:

«ВАМ ДО ТОГО НЕМАЄ НІЯКОГО ДІЛА».

«ХАЙ БУДЕ ПО-ВАШОМУ», — відповів Рубашов і підвівся, наміряючись поновити блукання по камері. Розмова, здається, скінчилась. Але звуки полинули знову, цим разом голосніше — сусід, очевидно, гатив у стіну черевиком, аби надати словам більшої ваги:

«БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ..!»

«Он воно що», — усміхнувся Рубашов.

Невже й сьогодні існують нефальсифіковані, автентичні контрреволюціонери? А ми гадали, вони існують лише у промовах Хазяїна, такі собі козли відпущення! Та ось за стіною сидить справжній, незламаний ворог, духом і плоттю підтверджуючи застереження геніального кормчого, і галасує: «Боже, царя храни».

«АМІНЬ», — вистукав Рубашов, усміхаючись.

Відповідь прийшла негайно:

«СВИНЯ!»

Рубашову зробилося справді весело. Він скинув пенсне і застукав ним по стіні:

«НЕ РОЗУМНО...»

Сусід аж оскаженів. Ніби молотком, гатив він чимось важким об стіну, і з цих несамовитих ударів поволі зринало слово «СОБАКА». Тоді раптом утихомирився й запитав:

«ЗА ЩО АРЕШТОВАНІ?»

Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем.

Рубашов відповів:

«ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».

Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов:

«БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!»

Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-ї уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав:

«РУБАШОВ...»

Ого, це вже скидалося на фамільярність.

«Ну?» — відповів Рубашов.

Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення:

«КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?»

Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів:

«ТРИ ТИЖНІ ТОМУ».

«РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».

Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.

Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:

«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО...»

Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:

«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ».

Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував:

«СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ...»

Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений.

«МОЛОДЕЦЬ!» — гатив він з ентузіазмом.

І, можливо, сміявся до сліз, хоч Рубашов не чув нічого. А може, вдоволено поплескував себе по ногах і підкручував вусики, хоч Рубашов і цього не бачив.