Слава ЗСУ!

З коридору почулися кроки. Рубашов підійшов до дверей, зняв пенсне і глянув у вічко. Двоє вартових, підперезаних шкіряними ременями, з револьверами на боках, провадили молодого селянина. Позаду них чвалав наглядач зі зв’язкою ключів у руках. Одне око селянина було підбите синцем і запухле; на верхній губі виднілася засохла кров. Минаючи двері Рубашова, селянин витер рукавом носа, з якого звисала червона крапля. Його обличчя було пласке й невиразне. Десь далі, за полем зору Рубашова, відчинилися двері й за мить із гуркотом зачинилися. Двоє вартових і наглядач повертали назад самі.

Рубашов знову рушив по камері. Здавалося, знову сидить на округлій оксамитовій софі, а поруч із ним — Ріхард. Здавалося, знову все заполонила тиша після звіту молодого німецького хлопця.

Ріхард сидів нерухомо. Долоні тримав на колінах і вичікував. Схожий був на людину, яка щойно висповідалася і тепер очікує від священика мудрого повчання.

Рубашов якийсь час розмірковував, тоді мовив:

— Гаразд. Це все?

Хлопець кивнув головою. Адамове яблуко на його горлі знову перекотилося з місця на місце.

— Мені у вашому звіті не все зрозуміло, — сказав Рубашов. — Кілька разів ви згадували листівки й брошури, які виготовляли самі. Ми знаємо про них. Їхній зміст неодноразово зазнавав критики. Як ви знаєте, там є кілька фраз і абзаців, абсолютно неприйнятних для партії...

Ріхард подивився на нього налякано і почервонів.

— Крім того, — продовжував Рубашов, — кілька разів ми висилали вам затверджений і схвалений нагорі матеріал для поширення. Був там зокрема і журнал малого формату — офіційний орган партії. Настільки я знаю, ви всі посилки отримали.

— Так, — погодився Ріхард.

— Але ви їх не розповсюдили. Ви навіть словом не згадали про це у своєму звіті. Замість надісланого вам матеріалу, ви поширювали речі, написані вами самими; речі, не перевірені й не апробовані партією.

— Т-так, — видушив із себе Ріхард.

Рубашов глянув на хлопця уважніше. Лише тепер він помітив, що той заїкається. «Дивно, — подумав Рубашов. — За два тижні це вже третій партієць, який заїкається». Щось забагато у партії людей з усіляким ґанджем. Чи це зумовлюється обставинами, у яких ми працюємо, чи, може, партія сама висуває калік...

— Ви м-мусите з-зрозуміти, товаришу, — тон Ріхарда був розпачливий, — що суть вашого пропагандистського матеріалу розходилася з дійсністю, б-бо...

— Говоріть тихіше, — обірвав його різко Рубашов, — і не повертайте голови до дверей...

Високий молодик у чорній уніформі зайшов разом із дівчиною до галереї. Дівчина була білява й добре збудована, хоч трохи повнувата. Він обнімав її за талію, в той час як її рука спочивала на його плечі. Вони не звернули жодної уваги на Рубашова і його співрозмовника, зупинившись навпроти летючих херувимів, спиною до софи.

— Продовжуйте, — мовив Рубашов спокійним, низьким голосом й інстинктивно витягнув із кишені цигарничку. Враз спохопився, що у музеї курити заборонено, і сховав цигарничку назад до кишені. Ріхард сидів, мовби спаралізований електричним ударом, вирячивши очі на пришельців.

— Продовжуйте, — повторив Рубашов тихим голосом. — Ви заїкалися в дитинстві? Відповідайте. І відірвіть свої очі від них.

— Д-деколи, — витиснув Ріхард.

Молода пара рушила вздовж картин і зупинилася перед однією, на якій була намальована товста, оголена жінка. Вона лежала на сатиновому дивані і дивилася просто на відвідувачів. Чоловік в уніформі щось сказав, мабуть, соромітно-двозначне, бо дівчина зайшлася сміхом і збентежено озирнулася на незнайомців позаду. Потім вони рушили далі.

— Ч-чи не краще піти звідси геть? — спитав Ріхард.

— Ні, — відрізав Рубашов.

Він боявся, що, підвівшись, Ріхард накличе на них підозру.

— Вони скоро підуть. До того ж світло падає на наші спини; наших облич вони не побачать. Вдихніть кілька разів повільно й глибоко. Це помагає.

Сміючись, пара повільно наближалася до вихідних дверей. Раптом вони повернулися і подивились у бік конспіраторів. Дівчина показала пальцем на картину Божої Матері і потягнула до неї свого приятеля.

— Моє заїкання вам заважає? — тихо спитав Ріхард, дивлячись на підлогу.

— Треба себе контролювати, — відрізав Рубашов.

Відрізав навмисно, бо не міг дозволити, щоб їхня розмова зробилась інтимнішою.

— З-за хвилину ц-це м-мине, — ніби вибачався Ріхард. — Анна завжди глузувала з моєї вади...

Поки пара лишалася в залі, Рубашову ніяк не вдавалося спрямувати розмову в потрібну колію. Спина молодика в уніформі величезною чорною брилою притискала його до софи разом із Ріхардом. Ріхард, який ще гостріше відчував небезпеку, долаючи соромливість, підсунувся ближче до Рубашова.