Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

— А це що за птиця?

Наглядач назвав прізвище Рубашова. Якусь мить лікар свердлив пацієнта очима, тоді сказав:

— Ваша щока розпухла. Відкрийте рота.

Дивно, але тепер Рубашов не відчував ніякого болю. Рота, проте, відкрив.

— Ліворуч на верхній щелепі ви взагалі не маєте зубів, — сказав лікар, мацаючи пальцем ясна.

Раптом Рубашов зблід і знесилено відкинувся на спинку крісла.

— Ага, ось де він! — вигукнув лікар. — Корінь від правого оптичного зуба залишився у гнізді!

Кілька разів Рубашов вдихнув на повні легені. Біль просто роздирав щелепу і, здавалося, свердлив мозок. Кров натужними поштовхами пульсувала у тілі.

Лікар знову взяв газету і хліб зі смальцем.

— На ваше бажання, — сказав, — я можу витягти корінь. Операція триватиме яких півгодини. Мушу попередити: ми не маємо жодних знеболюючих засобів...

Рубашову здавалося, що кімната наповнена густим туманом, у якому голос лікаря ледве чувся. Він знову зробив кілька глибоких вдихів і сказав:

— Дякую. Якось обійдуся.

Згадав чомусь про Заячу Губу і «парову купіль». Пригадав також, як учора недопалком припікав руку. «Не так воно буде легко», — підсумував.

Повернувшись до камери, відразу впав на ліжко й міцно заснув.

У полудень, коли розносили обід, Рубашова теж не оминули. Від цього часу він уже отримував раціон регулярно. Зуб болів, але менше, можна було терпіти.

Через три дні його викликали на перший допит.

Об 11-й ранку до камери зайшли охоронці і наказали слідувати за ними. По врочистому виразу на їхніх обличчях Рубашов відразу здогадався куди. Ішов коридором між ними, спокійний і байдужий. Байдужість завжди проймала його в момент небезпеки, як несподіваний дарунок долі.

Йшли у той самий бік, що й три дні тому, коли його провадили до лікаря. Масивні двері знову відчинилися й грюкнули позаду нього так, ніби впала вся стеля. Та Рубашов навіть не озирнувся. «Дивно, — міркував він, — як швидко людина звикає до нових обставин». Почував себе так, ніби дихав повітрям цього коридору вже багато років, ніби затхла атмосфера в’язниць, у яких він побував раніше, перенеслася й сюди.

Проминули голярню, потім — медпункт, біля якого, чекаючи своєї черги, стояли три в’язні, а біля них — наглядач.

За медпунктом перед Рубашовим відкрилася нова «територія». Проминули сходову клітку, яка вела десь униз, у невідому глибінь. Цікаво, що там, унизу? Склади? Катівні? Його охопила допитливість експерта, страшенно кортіло вгадати — що там? У кожному разі ця сходова клітка йому явно не подобалася...

Проминули вузьке подвір’я, що було сподом високого кам’яного мішка. Вгорі, над мішком, висів клапоть неба. Зайшли в іншу будівлю. Тут коридори були ширші й світліші. Двері були вже не металеві, а дерев’яні і пофарбовані. Поблискували мідні клямки. Зосереджені службовці поспішали сюди й туди, не звертаючи жодної уваги на Рубашова та конвоїрів. Звучало десь радіо. Торохтіли друкарські машинки. Це була адміністративна частина в’язниці.

Дійшли нарешті до глухої стіни — коридор закінчився. Конвоїр підійшов до останніх в ряду дверей і постукав. Усередині хтось, говорив, мабуть, по телефону. Потім озвався й до них:

— Зачекайте хвилину.

Чути було «так», «я знаю», «в порядку», «зателефоную пізніше». Голос видався Рубашову знайомим, хоч кому саме він належав, точно визначити не міг. Це був згідливий чоловічий голос, сильний, ледь хрипкуватий. Не було сумніву — десь цей голос він уже чув.

— Зайдіть, — пролунало з-за дверей.

Конвоїр запустив Рубашова у кабінет, сам залишився у коридорі. За столом Рубашов побачив свого приятеля з студентських років Іванова, який був комбатом його дивізії у громадянську війну.

Іванов, кладучи телефонну трубку, глянув на гостя з усміхом.

— Друзі зустрічаються знову, — сказав він замість вітання.

Рубашов стояв біля дверей.

— Приємна несподіванка, — відповів сухо.

— Сідайте, — Іванов показав на стілець. Сам притому шанобливо підвівся і так і лишився стояти. Він був на півголови вищий від Рубашова. Стояв і чемно посміхався до в’язня.

Нарешті сіли. Іванов — у крісло за столом, Рубашов — на стілець проти нього. Якийсь час дивились один на одного з неприхованою цікавістю — Іванов з лагідною усмішкою, Рубашов — обережно й допитливо. Очі Рубашова ковзнули по цілій постаті Іванова і зупинилися на його правій нозі під столом.

— О, все в порядку, — пояснив Іванов. — Штучна нога з автоматичним коліном. Можу плавати, їздити на коні, вести авто і танцювати. Закурите?

Він простягнув через стіл портсигар. Рубашов дивився на цигарки і згадував свій візит до військового шпиталю, в якому Іванову щойно ампутували ногу. Він прийшов тоді на його прохання — Іванов був у розпачливому стані й просив отрути. Цілих півдня минуло в дискусії, впродовж якої Іванов намагався переконати і Рубашова, й себе самого, що кожна людина має право на самогубство. Зустріч закінчилась тим, що Рубашов попросив трохи часу обдумати його пропозицію. Тієї ж ночі його дивізію перекинули на іншу ділянку фронту, і після того вони не бачилися.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!