Слава ЗСУ!

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Вранці на десятий день ув’язнення Рубашов почув стукіт зі стіни, що відгороджувала його камеру від камери 406. Прислухався. Хтось у рівні проміжки часу підходив до стіни і відбивав по ній одне й те ж речення, щоразу роблячи ту саму помилку у слові «вставайте» — опускаючи «с». Рубашову страшенно кортіло «розговоритися» з новим сусідом (ще вчора камера була порожня). Отож відповідав з поспіхом. Коли стукав до нього, новий сусід, здавалося, уважно слухав, але у відповідь лився потік незв’язаних між собою літер, що врешті закінчувався реченням із помилкою:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!» Після сніданку молодий офіцер із камери 402 дав знати, що хоче поговорити. Між Рубашовим і ним за цих десять днів склалися приятельські, навіть дружні взаємини. Молодий офіцер із моноклем і закрученим вусом страждав від хронічного одноманіття і дякував Рубашову за всяку дурницю, передану через стіну. По п’ять-шість разів на день він просив Рубашова розказати йому якусь історію. Та Рубашов рідко мав настрій до подібних розмов і навіть не знав, із чого їх починати. Тоді ініціативу перебирав сусід. Він передавав класичні анекдоти «офіцерських собраній». Дійшовши до кульмінаційної точки, в’язень по той бік втихав і чекав. Усе це були старі, запорошені анекдоти патріархальної давності. Рубашов уявляв, як, дійшовши до розв’язки, сусід чекав гучного сміху від слухача і сумовито дивиться на німу, голу стіну. Зі співчуття і ввічливості Рубашов після кожного жарту вистукував голосно «ХА-ХА». Сусід підхоплював це, виявляв надзвичайне вдоволення і гатив по стіні п’ястуками або черевиками: «ХА-ХА-ХА-ХА!», — або: «ГО-ГО-ГО!» Здавалося, він аж іржав від задоволення, що зумів розвеселити за стіною такого самого, як і він, нещасного. Зупинявся, щоб пересвідчитись, чи Рубашов і далі вистукує свій «регіт». І коли той після співчутливого, двоскладового «ХА-ХА» втихав, офіцер ображався й відразу про це заявляв:

«ЧОМУ Ж ВИ НЕ СМІЄТЕСЯ?»

Щоб не псувати відносин, Рубашов спохоплювався й вибивав по стіні дальший потік вдаваного «ХА-ХА-ХА...» Сусід із 402-ї не затримувався з підсумком: «ПРАВДА, СМІШНО?»

Дуже часто Рубашова будило гупання сусіда в стіну. З тих чи інших причин не завжди хотілося відповідати, але офіцера це не бентежило. Аби чимось зайнятися, він вистукував старі солдатські пісні, після кожної строфи старанно подаючи довгі приспіви. Поступово мотив таки передавався Рубашову і він рушав по камері, мимрячи військовий марш.

Свого сусіда з 402-ї Рубашов цінив дуже високо. Він сидів у цій в’язниці вже більше двох років, знав таємні комунікаційні канали, був добре поінформований про всі в’язничні новини і знав прізвища багатьох в’язнів та за що їх заарештовано.

Вранці десятого дня, коли в камері 406 появився «мешканець», Рубашов спитав офіцера, чи йому що-небудь відомо про новака. Той відповів відразу:

«ЦЕ — РІП ВАН ВІНКЕЛЬ»

Офіцер полюбляв говорити загадками, намагаючись таким чином внести в розмову елементи таємничості і полонити слухача від самого початку. Рубашов напружив пам’ять. Пригадалася історія людини (здається, в Америці), яка проспала 25 років і, прокинувшись, не могла впізнати знайомого їй світу.

«ТОБТО ВІН ВТРАТИВ ПАМ’ЯТЬ?» — спитав Рубашов.

Сусід, задоволений ефектною аналогією, розповів усе, що знав. З його слів виходило, що новак був викладачем соціології у невеликій країні південно-східної Європи. В кінці світової війни у тій країні спалахнула революція і цей чоловік узяв у ній активну участь. Була створена «комуна», яка романтично проіснувала кілька тижнів і врешті була нещадно задушена.

Лідери революції були аматорами, однак репресії проти опонентів проводили з професійною досконалістю. У новоствореній «комуні» наш герой дістав пост «державного секретаря народної інформації». Після розгрому революції його засудили до страти, після чого замінили цей присуд довічним ув’язненням.

Колишній «державний секретар» відбув 20 років в одиночній камері без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Про нього просто забули, бо юридична система у тій невеликій південно-східній країні, попри плин часу, залишалася, по суті, патріархальною.

Пару місяців тому завдяки амністії його звільнили і, достоту як Ріп ван Вінкель після двадцяти років сну й темноти, він вийшов на денне світло. Йому дали дозвіл покинути батьківщину, отож першим потягом він поїхав до країни своїх мрій. Через два тижні після прибуття сюди його заарештували. Мабуть, за двадцять років одиночної камери він дуже «відстав». Не виключено, що він уголос розповідав знайомим про те, як він уявляв собі життя в країні революції. Можливо, він розпитував про старих друзів, героїв революції, не знаючи, що їх уже розстріляно як шпигунів і зрадників. Можливо, він вшановував вінками не ті могили. Можливо, він навіть хотів зустрітися з ним, Рубашовим...