Слава ЗСУ!

— Вождь партії, — доносився ззаду голос, — мав ширші перспективи й кращу тактику. Він усвідомив, що все залежить від того, чи вистоїмо ми в час світової реакції, чи втримаємо свій бастіон. Він зробив висновок, що такий стан може тривати десять, двадцять, або п’ятдесят років, аж поки світ не визріє для нової хвилі революцій. І до тих пір ми мусимо витримувати натиск з усіх боків. До тих пір ми маємо один обов’язок — не загинути.

У пам’яті Рубашова зринуло речення: «Рятувати своє життя є революційним обов’язком». Хто автор цієї формули? Він сам? Іванов? Це ж в ім’я цього принципу він пожертвував Орловою. І куди це його запровадило?

— ...Не загинути, — звучав голос Клєткіна. — Твердиня мусить втриматися будь-якою ціною, будь-якими жертвами. Вождь партії зрозумів цю вимогу з незрівнянною далекоглядністю і зробив усе для її здійснення. Політику Комінтерну було підпорядковано нашим національним інтересам. Тих, хто не зрозумів цієї потреби, довелося знищити. Цілі групи наших найкращих функціонерів у Європі були ліквідовані. Ми не зупинялися перед знищенням власних закордонних організацій, коли інтереси бастіону вимагали цього. Ми не зупинялися перед співпрацею з поліційними органами реакційних держав, аби тільки здушити революційні рухи, які зароджувалися у невигідний для нас момент. Ми не зупинялися перед зрадою друзів, ані перед компромісами з ворогами, — аби тільки зберегти бастіон. Таке завдання поклала на нас, представників першої переможної резолюції, історія. Короткозорі естети і моралісти не могли цього зрозуміти. Але вождь партії проникливо збагнув, що все залежить від того, хто довше витримає...

Клєткін перестав крокувати. Він зупинився позаду від Рубашова. Шрам на його обличчі почервонів і вкрився краплями поту, які в світлі лампи яскраво блищали. Він задихався, витер обличчя хустиною, не в змозі приховати збентеження й втрату звичної незворушності. Підійшов до столу і сів у своє крісло. Додавши напруги в лампі, продовжував:

— Партійна лінія була чітко визначена. Її тактика ґрунтувалася на тому, що мета виправдовує засоби, геть усі засоби без винятку. Згідно з цим принципом державний прокурор жадатиме для вас, громадянине Рубашов, смертної кари. Ваша фракція розбита й знищена. Ви хотіли розколоти партію, знаючи, що це допровадить країну до громадянської війни. Ви знали про незадоволення селянства, яке ще не усвідомлює нав’язаних йому жертв. У війні, яка може початися завтра, будь-яке опозиціонерство здатне допровадити до катастрофи. Звідси — неухильна потреба для партії бути єдиною. Вона мусить бути твердою й злютованою, мовби вилитою з однієї форми. Вона мусить бути безмежно вірною й відданою вождю. Ви й ваші друзі, громадянине Рубашов, спричинили тріщину в партії. Якщо ваше каяття щире, ви мусите допомогти нам зацементувати цю тріщину. Я вже казав, що суд буде останньою послугою, якої партія у вас просить. Ваше завдання просте. Ви сформулювали його самі: позолотити добро й очорнити зло. Політична опозиція — безмірне зло. Ваше завдання — пробудити зневагу й ненависть до опозиції, допомогти масам збагнути, що опозиція — це злочин, керівники опозиції — найпідліші злочинці. Лише таку просту мову маси зможуть збагнути. Якщо ж ви почнете говорити про ваші складні мотиви, це викличе лише замішання. Ваше завдання, громадянине Рубашов, — не викликати до себе співчуття чи жалю. Співчуття й жаль до опозиції — це небезпека для всієї країни. Товаришу Рубашов, я сподіваюся, що ви зрозуміли, яке колосальне завдання на вас покладає партія.

Вперше після «знайомства» Клєткін звернувся до Рубашова словом «товариш». Рубашов швидко підніс голову. По його тілу прокотилась гаряча хвиля, проти якої він безпомічний. Підборіддя тремтіло. Чіпляючи на ніс пенсне, він тихо сказав:

— Так, я все розумію...

— Зауважте, — продовжував Клєткін, — що партія не обіцяє вам нічого за вашу послугу. Деяких обвинувачених нам вдалося зламати фізичним тиском, деяких — обіцянкою пощадити їхні голови чи голови їхніх родичів, яких ми тримаємо заложниками. Але з вами, товаришу Рубашов, ми не хочемо торгуватися і будь-що обіцяти...

— Я розумію...

Клєткін знову розкрив папку:

— У ваших нотатках є фраза, яка справила на мене особливе враження. Ось вона: «Я думав і діяв так, як того вимагала справа... Якщо я чинив правильно, то не маю у чому каятись. Якщо я помилявся, то заплачу за все».

Він відірвав погляд від паперів і переніс його на Рубашова:

— Ви помилялися, товаришу Рубашов, і мусите розплачуватися. Партія може вам обіцяти лише одне: одного дня, після остаточної перемоги, коли матеріали таємних архівів уже не складатимуть небезпеки, їх буде повністю опубліковано. І світ дізнається, на якому тлі розігрувалась ця, як ви кажете, лялькова вистава, і маси зрозуміють, що ми готували спектакль відповідно до підручника історії...