Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

Василь повернувся на ліжку і вдавив обличчя в подушку. Перед його очима стояв образ бородатого червоного командира, що умів у найгірші моменти так легко й лагідно лаятися, що навіть сам Бог посміхався. «Затоптаний у бруд, на краю могили...», — застогнав Василь. Хоч Біблія пропала, але він знав багато із неї напам’ять.

— «У цьому місці прокурор перервав розповідь підсудного і поставив кілька питань, що стосувалися його колишньої секретарки, громадянки Орлової, яку було страчено за зрадницьку діяльність. Із відповідей підсудного з’ясувалося, що тоді, загнаний партійною пильністю в кут, він переклав відповідальність за власні злочини на Орлову з метою уникнути кари та провадити свої диверсії далі. М. С. Рубашов зізнався у цьому потворному злочині з безсоромною й цинічною відвертістю. На репліку прокурора: «Виходить, ви не маєте жодного морального почуття» — підсудний відповів із саркастичною посмішкою: «Виходить». Його поведінка викликала в аудиторії стихійну демонстрацію ненависті й презирства, що було швидко зупинено головою суду. В якийсь момент ці вияви почуття революційної справедливості перетворилися на хвилю веселого пожвавлення. Це сталося, коли підсудний обірвав свою розповідь про злочини і попросив зробити коротку перерву з причини «нестерпного зубного болю». З типовою для революційної юстиції коректністю голова суду негайно ж задовольнив прохання підсудного і наказав зробити перерву на п’ять хвилин».

Василь повернувся на спину і пригадав, як Рубашова тріумфально вітали на мітингах, виголошували палкі промови про його порятунок із лабет закордонної поліції. Пригадував, як Рубашов стояв на трибуні з милицями під полотнищами червоних прапорів, усміхнений, потираючи окуляри об рукав.

«І вони повели його в залу, що називалася претор; і роздягнули його, надягли на нього багряницю і, сплівши вінець із тернини, поклали на голову йому, а тростину — в правицю його: і, падаючи на коліна перед ним, насміхалися з нього, й плювали, і молилися до нього».

— Що ви там бурмочете? — запитала донька.

— Не твоє діло, — відповів Василь і відвернувся до стіни.

Знову мацав рукою матрац, але там не було нічого. Пригадав, як донька знімала зі стіни фотографію Рубашова і виносила її на смітник. Василь не перечив, не вмовляв. Був надто старий для хоробрості, надто наляканий...

Донька відклала газету й підвелася, щоб запалити примус і нагріти чай. Різкий запах гасу наповнив кімнату.

— Ви слухали, що я читала? — запитала донька. Василь слухняно повернувся до неї:

— Я все чув...

— Тепер бачите, — презирливо мовила Віра Василівна, заправляючи примус гасом, — що він сам називає себе зрадником. Якби це було неправдою, він не наговорював би на себе такої мерзоти. На зборах нашого осередку ми вже ухвалили резолюцію, яку мають усі підписати.

— Багацько ви розумієте! — зітхнув Василь.

Віра Василівна глянула на нього таким поглядом, що батько знову відвернувся до стіни. Кожного разу, коли її очі отак палали злістю, він пригадував, що заважав їй жити. Їй потрібна була ця кімната, але без нього. Три тижні тому вона й молодий механік із фабрики розписалися в ЗАГСі. Механік жив у гуртожитку, вона — з батьком. І не було надії найближчим часом дістати якесь житло.

Примус сичав сизим вогнем. Віра Василівна поставила на нього чайника.

— Секретар партійного осередку підготував резолюцію. В ній ми домагаємося, щоб усі зрадники були нещадно знищені. Той, хто являє до них жаль, сам є зрадником, і таких треба теж викривати, — пояснювала вона діловим тоном. — Робітники повинні бути пильними. Кожний учасник зборів одержав копію резолюції для збирання підписів.

Віра Василівна дістала з кишені блузки зім’ятий аркуш і розгладила його на столі. Василь лежав горілиць, дивлячись на іржавий цвях у стіні. Покосився на аркуш паперу, що лежав обіч примуса, й відвернувся.

«І він сказав: істинно, істинно глаголю тобі, Петре, не запіє півень, як ти відречешся від мене тричі».

З чайника зашумувала пара. Василь хитро спитав:

— Учасники громадянської війни теж повинні підписуватися?

Донька, пораючись біля примуса, злостиво відказала:

— Ніхто не повинен, якщо не хоче, — і нагородила його крижаним поглядом. — На фабриці всі знають, що він жив у цьому домі. Секретар осередку спитав мене після зборів, чи ви залишались друзями до кінця і чи розмовляли часто.

Василь схопився як ошпарений і сів на матраці. Від поспішності він закашлявся, сині вени на шиї напружились. Донька поставила на столі дві склянки і кинула до них по дрібці чаю.

— Що ви там знову бурмочете? — спитала вона сердито.

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!