Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

— Подай мені той клятий папір, — простягнув Василь руку.

— Може, хочете знати, про що йдеться в резолюції? То я прочитаю.

— Не треба, — майже простогнав старий, видряпуючи на папері своє прізвище. — Я не хочу нічого чути... А тепер дай мені чаю...

Донька посунула до нього склянку. Уста Василя ворушилися. Відсьорбуючи зі склянки блідо-брунатну рідину, він щось бубонів сам до себе.

Напившись чаю, Віра Василівна продовжила читання газети. Суд над Рубашовим, Кіффером та іншими закінчувався. Плани опозиціонерів убити вождя партії викликали в аудиторії шквал обурення. Неодноразово лунали вигуки: «До розстрілу цих скажених собак!» На заключне питання прокурора про мотиви злочинних дій Рубашов, котрий, як виходило з газетного повідомлення, виглядав морально зламаним, відповідав безбарвним повільним голосом:

— Можу лише сказати, що ми, опозиція, вирішивши усунути вождя, користувалися методами, які відповідали нашій меті. Ці методи за своєю природою були такі самі ниці, як і мета...»

Віра Василівна встала і відсунула крісло.

— Гидко читати! — гнівно заявила вона. — Мене аж нудить, коли уявляю, як він плазує!

Вона відклала газету і почала прибирати зі столу. Василь поглянув на неї трохи сміливіше. Мабуть, гарячий чай підняв йому настрій.

— Тобі здається, що ти все розумієш, — докірливим голосом сказав він. — Та тільки Бог знає, що він мав на гадці, коли говорив ці слова. Партія навчила нас лукавити, а хто стає лукавим, той втрачає совість. Бач, знизує плечима! — голосніше говорив він. — Бо лукавство й совість стали на прю, і хто починає лукавити, то вже мусить жити без совісті. Недобре, коли людина говорить багато слів. Адже ж написано: «Слово ваше хай буде так, так; ні, ні, а все, що більше від цього, те від лукавого».

Він знову впав на матрац і відвернувся до стіни, щоб не бачити пронизливого погляду доньки. Так хоробро він не перечив їй уже досить давно. Знав, що ця тирада могла закінчитися для нього сумно, бо доньці хотілося мати для себе кімнату. А хіба він сам не лукавив? У цьому житті треба було лукавити, бо інакше він залюбки міг опинитися на старості літ у в’язниці чи волочитися під мостами у голоді й холоді. Або хитрувати, або жити по совісті. А щоб і те й те разом — так не буває.

— Все одно дочитаю вам до кінця, — заявила донька.

Прокурор закінчив допит Рубашова. Після цього допитали підсудного Кіффера вдруге. Він підтвердив свої попередні свідчення щодо планів убивства вождя партії.

— «На питання голови суду, чи Рубашов має бажання про щось запитати Кіффера, підсудний відповів, що відмовляється від цього права. На цьому судове засідання закінчилося і голова суду оголосив перерву. Після перерви слово взяв прокурор».

Але промови прокурора старий Василь не чув. Відвернувшись до стіни, він заснув. Невідомо, скільки він проспав і скільки разів вказівний палець доньки добіг до низу газети і перескочив угору, до нової колонки. Він прокинувся, коли прокурор домагався для підсудних смертної кари. Може, донька змінила тон, може, зробила паузу, бо Василь прокинувся якраз тоді, коли вона дійшла до останнього речення прокурора, надрукованого в газеті жирним шрифтом:

— «Собаки сказилися, і їх треба розстріляти!» Журналіст зазначав, що після цього підсудним було надано останнє слово.

— «Підсудний Кіффер звернувся до суддів з проханням зглянутися на його молодість і помилувати. Він ще раз підтвердив ницість своїх злочинів, але звалив свою провину на Рубашова як злодія. Говорячи, він затинався, чим викликав серед глядачів сміх, який, до речі, був негайно припинений головою суду. Потім слово взяв Рубашов...»

У цьому місці кореспондент газети жваво описав, як підсудний Рубашов «перебіг поглядом по аудиторії, шукаючи хоча б одне співчутливе обличчя, і в розпачі опустив голову».

Промова Рубашова була короткою. Вона лише посилила неприємне враження, викликане цим підсудним ще на початку процесу.

— «Громадянине голово! Я промовлю востаннє в своєму житті. Опозицію розбито й знищено. Якщо я запитаю себе, за що я вмираю, переді мною постає абсолютна порожнеча. Якби я вмер без каяття і без примирення з партією, то я не бачив би нічого, за що варто віддати життя. А тому зараз, на краю могили, я стаю на коліна перед країною, перед масами і перед усім народом. Політичний маскарад, пантоміма дискусій і змов залишилися позаду. Політично ми вмерли ще перед тим, як громадянин прокурор вимагав для нас смертної кари. Горе переможеним, яких історія розтоптує в прах. Я маю одне лише виправдання перед вами, громадяни судді: мені не було легко виконати свій обов’язок на суді. Самолюбство й рештки гордості підказували мені: умри мовчки, без слова, або умри зі шляхетним жестом, з розчулюючою лебединою піснею на вустах. Гордість підштовхувала мене до того, аби виплеснути все із серця, кинути виклик моїм обвинувачам. Для старого бунтівника зробити це було не тяжко, але я вистояв перед спокусою. Тим самим моє завдання виконане. Я розплатився з історією за все. Було б глумом просити у вас помилування. Це все, що я можу сказати».

Попередня
-= 78 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!