Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

— «Після короткого засідання голова суду зачитав вирок. Верховний суд республіки засудив обвинувачених до найвищої міри соціального захисту — смертної кари через розстріл з конфіскацією особистого майна...»

Старий Василь не міг одірвати очей від іржавого цвяха.

— Хай буде воля твоя. Амінь, — пробурмотів він і заплющив очі.

Отже, все скінчилося. Опівночі мало настати «підбиття остаточних рахунків»...

Блукаючи по камері, до якої він повернувся після суду, Рубашов наново рахував кроки: шість з половиною до вікна, шість з половиною назад. Коли він зупинявся, завмерши, на цементованій підлозі і напружував слух, тиша білих стін напливала на нього, немов із глибокого колодязя. Ніяк не міг зрозуміти, чому раптом стало так тихо і в камері, й назовні. Але відчував: уже ніщо не порушить цього ідилічного спокою.

Напруживши пам’ять, він пригадав, коли саме ця спокійна тиша розлилася довкола нього. Вона прорвалася, як джерело, на суді, коли він виголошував останнє слово. Доти він вірив, що спалив у собі рештки егоїзму і самолюбства. Але коли його погляд блукав по аудиторії, натикаючись лише на байдужість і презирство, раптова потреба співчуття залила його хвилею. Відчуваючи крижаний холод, він намагався тоді зігріти себе власними словами. Спокуса поривала його говорити про своє минуле, напружити всі сили й розірвати пута, сплетені Івановим та Клєткіним, крикнути в обличчя суддям, як колись Дантон: «Ви охопили своїми пазурами все моє життя. Хай же воно випростається і викличе вас на поєдинок!..» О, він знав промову Дантона перед революційним трибуналом слово в слово. Ще хлопцем завчив її напам’ять. «Ви хочете втопити республіку в крові! Як довго ще сходи до свободи будуть могильними плитами? Тиранія продовжує свій похід; вона відкрила забороло, гордо піднесла голову, вона іде через наші трупи».

Ці слова вже крутились на кінчику його язика. Але спокуса опанувала його лише на мить. Ще мить — і він почав свою останню промову «за сценарієм». Тоді, власне, й почалася ота благословенна тиша. Власне, саме тоді він усвідомив, що йти іншими дорогами вже запізно. Запізно вертатися назад тією самою дорогою, ставати ще раз у сліди власних кроків. Словами вже нічого не зміниш.

Запізно і для нього, і для всіх, до нього подібних. Коли прийшов час їхнього останнього виходу на сцену, вони вже настільки звикли до приниження, що перетворити лаву підсудних на трибуну обвинувачів їм було не під силу. Ніхто вже не здатен був викрити всю правду перед світом, кинути обвинувачення в обличчя суддям, як зробив це колись Дантон.

Деяких, як от Заячу Губу, було зламано фізичними муками. Деяких — покорено обіцянкою помилування; ще інших — обіцянкою пощадити їхніх жінок і дітей. Ідеалісти погодилися своєю мовчанкою зробити останню послугу партії, погодилися стати козлами відпущення. Та й, зрештою, кожен із них мав на совісті Орлову чи Орлових. Вони заглибоко загрузли у своєму власному минулому, заплуталися у павутинні, сплетеному ними ж самими, за законами тієї самої спотвореної партійної моралі й логіки. Усі вони були винні, але не в тому, до чого признавалися. Повороту назад не було. Вони зійшли зі сцени згідно з правилами цієї дивної гри. Та ніхто й не сподівався від них лебединих пісень. Вони грали за підготовленим текстом, за яким їм відводилося лише вовче виття...

Але все це скінчилося. Він нічого більше не мав з тією п’єсою. Він не мусив більше грати роль вовка. Він розплатився, рахунок закрито. Він став людиною без тіні, людиною, яку ніщо не в’язало з минулим. Він ішов за кожною думкою до її кінцевої розв’язки і поводився, як веліла логіка цієї думки. Години життя, які йому залишилися, належали отому мовчазному партнерові, чиї володіння починалися там, де кінчалася логіка. Він охрестив цього партнера «граматичною фікцією», сором’язливо замінивши цим терміном першу особу однини, бо партія була проти «я» окремого члена, вона його не визнавала.

Рубашов зупинився біля стіни, що відгороджувала його камеру від 406-ї. Відколи її покинув Ріп ван Вінкель, камера стояла порожньою. Рубашов зняв пенсне, сторожко оглянувся й вистукав:

«4—7...»

Прислухався з почуттям дитячого сорому, а потім знову застукав: «4—7...»

Знову прислухався, і знову повторив те саме. Стіна залишалась беззвучною, німою. Ніколи раніше він свідомо не вибивав об стіну слова «Я». Ніколи!.. Ще раз прислухався, але звуки розтали без відповіді.

Він закрокував по камері. Звідтоді, як тиша запала довкола нього, він почав ламати голову над багатьма питаннями, на які хотів знайти відповідь, поки мав іще трохи часу. Це були наївні питання. Вони стосувалися терміна «страждання», точніше різниці між стражданням осмисленим і стражданням без сенсу. Було ясно, що сенс мало лише таке страждання, яке було неминуче, тобто біологічно вимушене. З іншого боку, страждання, що мало суспільну причину, було неприродним, а тому — безцільним, позбавленим сенсу. Основною метою революції було усунення безцільного страждання. Але все обернулося так, що усунути безцільні страждання без тимчасового збільшення об’єктивно неминучих страждань виявилося неможливо. Ясна річ, поставало питання: чи така революція виправдовує свою мету? Так, якщо прикладати її до абстрактного «людства». Але коли цю операцію стосувати до «людини», окремої людини, що відповідала кодові «4—7», за яким стоїть жива істота з плоті й крові, тоді ця операція виглядає абсурдом. Юнаком він вірив, що, працюючи для партії, знайде відповіді на всі потрібні питання. Він пробув у партії 40 років, але з самого початку забув про питання, заради якого став на революційний шлях. Ці сорок років були позаду, а питання стояло тепер так само, як і тоді, коли він був юнаком. Партія взяла у нього все, що він міг дати, але взамін не дала жодної відповіді. І мовчазний партнер, чиє магічне ім’я він вистукав на стіні, був безсилий. Цей партнер не хотів чути прямих запитань, дарма що поставлених у безвиході й розпачі.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!