Слава ЗСУ!

“Але не на того натрапив, дурисвіте!”

• Коли я працював системним адміністратором, то на мене постійно вішали наймізернішу, найнуднішу, наймаруднішу роботу. Мене повсякчас відволікали, смикали з найдрібніших, найбезглуздіших причин. А до того ще й жалілися безнастанно, ніби я якийсь не такий!

• І зрештою звільнили без жодних компенсацій, кляті виродки! – додав Михайло.

Джона аж пересмикнуло від здивування. Він отетеріло вирячився на співрозмовника: подібних слів від того ніколи раніше не чув…

• Я…

• Будемо відверті, – впевнено повів далі терапевт, – то ж усе вони винні. Від вас забагато вимагали у найкоротші терміни. Від вас кожен лінивий дурень хотів отримати швидку зрозумілу відповідь, замість того, щоб самому залізти в Інтернет та погуглити. А головне, довбатися там було нічого – потрібне завжди знаходилося на першій же сторінці пошуковика. Але ж ні, ті причепи скрізь вас відволікали: в коридорі, на кухні, навіть у туалеті. І всім їм треба було тут і зараз, тут і зараз, тут і зараз!

Джон розчервонівся. Щось химерне відбувалось у нього всередині: з одного боку, він погоджувався з мовцем у повній мірі – в усьому винні кляті колишні співробітники, що чимдуж псували йому його бідне життя; а з іншого, клятий мозкоправ якось вихолощував ці витерплені страждання, з вуст співбесідника вони звучали принизливо, дико, саркастично, знецінююче. Михайло немовби сміявся над ним, над ними. Доу збентежився, бо на праведний гнів промова поки не заробила, хоч і треба би було. А з третього боку… Дивна огида підступала до горла.

• І це я про зарплатню мовчу. З тією зарплатнею – волам хвоста крутити, а не з залізяками морочитися. Вони вас просто-таки нахабно використовували. Якби коректніше сказати: “мали на увазі”. Чи не так?

• Так… – невпевнено протягнув клієнт.

• Вони вас “мали на увазі”, як капіталіст “має на увазі” пролетаріат.

“Ах ти, гімно велике! З мене насміхаєшся?! Зараз я тобі…” – нарешті скипів Доу: приємна звична серцю злоба розлилася по тілу.

• Ні! – жовчно випалив пацієнт. – Коли мене ті довбні діставали, я їм такого на горіхи виписував, що вони від мене за тридев’ять земель тікали!

• Цікаво… – зосереджено нахмурився Михайло. – Цього ви раніше не розповідали. То чого ж ви там виписували?

• Чого-чого?! Того, чого заслужили вражі діти! – оргазмічний праведний гнів нарешті виплескувався з Джона. – Крику, лайки й буханців!

Доу вже не знаходився тут і зараз. Думками перебував далеко в минулому.

• Невже справа й до рукоприкладства доходила?

• Було кілька разів. Але іншого вибору я тоді не мав: мене тоді аж настільки здрочували, що світ в очах туманився!

• То ви й начальника могли вдарити, котрий найбільше дошкуляв?

• Ні, тих гімнюків – ні. Куди їх? Я ж од них залежу! Доводилося терпіти, кляті лобуряки!

• То ви й жінок били?

• Хіба по сраці. – хтиво вишкірився чоловік. – А так – лише малих сцикливих довбнів. І то – рідко.