Слава ЗСУ!

• А ви не пробували відмовлятися від додаткових завдань, коли починали відчувати, що доходите до межі? – безбарвним тоном зронив терапевт.

• Не зрозумів… – Джон скидався на змиленого коня, якого чиїсь дужі руки змогли зупинити на скоку.

• Ну, відмовитися.

• Як відмовитися? – спантеличено кліпав баньками клієнт.

• Отак: узяти й відмовитися. – і вусом не повів Михайло. – Спокійно.

• Куди відмовитися?! – знову розпалився Доу. – Звісно, не пробував! Це ж робота! Я не можу відмовитися! Це й дурень розуміє!

Джон мав прийти з хвилини на хвилину. Михайло сидів у кабінеті сам. Він розслаблено розвалився в кріслі з відкинутою назад макітрою та заплющеними очима, намагавсь налаштуватися на робочий лад, але неслухняні думки жили ніби своїм власним життям: то блукали в далеких засвітах, то спускались униз на грішну землю.

Важко змінювати звичний триб життя, особливо: як той тримався багацько-багацько років, як мав у ньому відведені роль, місце і ніколи не уявляв себе іншим, як усе начебто подобалося, як злився з тим плином, насолоджуючись його теплими, холодними, швидкими, повільними потоками. Аж тут раптом метаморфоза велетенською лавиною накотила на голову. Але, поклавши руку на серце, передвісники змін виглядали достатньо помітними далеко заздалегідь до самих змін, і необхідно було щосили заплющувати очі, щоб не бачити їх. Щоб не бачити, як зверху вже нестримно суне сніговий обвал. Із заплющеними очима переживати легше, принаймні допоки перетворення далекі. Проте сліпий завжди чутливіший тілом, аніж зрячий.

Михайло мав слабкість зімкнути очі. Тож коли йому зрештою запропонували альтернативу між заміною військового однострою на джинси з сорочкою або на плавки із сонцезахисним кремом, розпалений він спересердя жадав обрати друге: від нього хотіли відректися – гори все к бісовій матері. Але, маючи достатньо витримки, натомість узяв час на подумати, порефлексувати: хто він, чого чекає від життя, від себе, від дивного нового світу, якого хоче собі майбутнього. Кінець кінцем колишній професійний військовик обрав джинси, сорочку та тяжкі болючі курси по зміні фаху.

Наша свобода волі знаходиться між стимулом і реакцією. Благо, Михайло мав достатньо часу, розуму, зрілості й усвідомленості, щоб її проявити.

Двері відкрилися. До кімнати зайшов Джон Доу.

• Ласкаво прошу. – проказав терапевт ласкавим голосом, хоч на душі до клієнта мав купу суперечливих почуттів.

• Звісно, звісно. – недбало кинув Доу, вишкірившись.

Знову стався своєрідний ритуал: Джон ніколи не вітався і завжди мнихався перед тим, як зайняти своє місце в кріслі. Михайло ж не подавав виду, що це його трохи дратує. Клієнт м’явся, марудився, тягнув, роздивляючись стіни, столик, крісла, терапевта…

• Можна кави? – ні сіло ні впало несміливо запитав Доу.

Вернигорі рідко коли зраджувала міміка, але це був один із тих самих скупих випадків: у нього від здивування аж сіпнулося око. Хутко відновивши контроль над власним лицем, чоловік запросив новоприбулого розташовуватись, а сам, добре приховуючи велетенський подив, пішов до вбудованої кухні робити напій.

“Тут щось явно змінилося…” – крутилось у нього в голові. Минулого разу вони говорили про попередню роботу Джона. Вкотре. Одначе з новими, цікавими, раніше прихованими подробицями. Михайло так і не втямив: чи замовчував Доу їх зумисне, чи щиро вважав неважливими, абощо. Але тепер, узагальнюючи нині відоме, поведінка клієнта в тих робочих стосунках виглядала надзвичайно схожою на гру: “Я для вас стараюся-стараюся, стараюся-стараюся. Ви мене не ціните й ображаєте. Тому ось вам духопеликів.” Ймовірно в цю ж гру він полюбляв бавився й поза межами роботи. Отже, якби він, наприклад, старався не “для вас“, а “для себе“, або не жадав стільки “позитивної оцінки від вас”, або не виливав злість та образу в “духопелики вам”, то не закінчив би так, як закінчив…