Слава ЗСУ!

«Діяльність» можновладців в усі періоди незалежності країни змушує мислячих українців задумуватися над глибинними причинами того, що з нами відбувається.

Ми мусимо бути вдячними нашим керманичам. Вони настільки пришвидшили рух країни до теперішньої прірви, що інстинкт самозбереження просто підштовхує нас шукати засобів порятунку для себе самих, а водночас і для всього народу.

Пошуки рецептів порятунку вимагають глибоко осмислити причини, які не дають успішно запустити механізм становлення нової держави.

Майже всі вони криються в тих мінімалістичних рисах характеру, які, на жаль, властиві нашій нації. Ця хиба стабільно проявлялася в різні періоди нашого внутрішнього життя. Ми завжди чи майже завжди задовольнялися малим, не претендували на більше, нам треба було рівно стільки, скільки було необхідно.

Хіба не ми вигадали сумнозвісні приказки «Моя хата скраю — нічого не знаю» або «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі»? На жаль, нас часто цікавить лише обмежений обсяг усього примітивно матеріального, а далі хоч трава не рости.

Мінімалісти, а це, як правило, невдахи (а тому й бідняки), завжди вживають у своєму лексиконі слово «неможливо», набагато частіше, ніж люди успішні. І це «неможливо» просто-таки блокує їх власні здібності, тоді як запитання «Як мені це зробити?» повинно змушувати їхній мозок працювати з повною віддачею.

Кажу впевнено: українці ще ніколи не ставили перед собою жодних надзавдань. Але витрачали великі зусилля на пусте, як-от міжусобиці. І це також був прояв нашого мінімалізму, бо на руйнування будь-чого завжди треба менше зусиль, ніж для будування хоча б чогось.

Наш мінімалізм присутній завжди і в усьому. Хоч як прикро це звучить, але мінімаліст завжди бачитиме у своїх нащадках лише своїх годувальників на схилку літ. І він майже ніколи не думає про них як про світочів нації, чию діяльність у майбутньому буде спрямовано на досягнення великої мети.

А що зробили нові демократи на початку незалежності? Вони виявилися максималістами тільки на словах, а насправді повелися, як звичайні мінімалісти. Чому тоді вони не поставили перед собою завдання провести реальну люстрацію серед тих, хто особливо «відзначився» перед багатостраждальним суспільством? Не вчинили так, як це зробили прибалти чи майже вся Східна Європа? Задовольнилися малим, а результат тепер бачимо і відчуваємо на собі.

Навіть коли наприкінці 2004 року можливо було переломити ситуацію в країні на краще, знову проявилася невибагливість українців, сприявши появі в президентському кріслі абсолютно невідповідної для такої посади людини.

А чи можете ви уявити українця, який, отримавши чергову соціальну подачку коштом міжнародних кредитів, переймається тим, у який спосіб його нащадки колись це повертатимуть? Справді, важко таке уявити, адже більшість українців — мінімалісти.

Та й олігархи у нас теж мінімалісти. Навіть у квадраті. Хто з них вкладає різними способами здобуті гроші у стратегічно важливі завтрашні проекти й технології, а не ховає їх у оффшорах? Тому поруч із сучасними досягненнями високорозвинутих країн вони зі своєю енергоємною хімією чи металургією люди навіть не вчорашнього дня. Проїдають, що мають сьогодні, не думаючи про надважливе завтра.

Мінімалізм засліпив навіть владу, бо вона втратила світовідчування, зовсім позбувшись бажання думати про майбутнє держави, і примітивно не помічає загроз для себе, які сама ж породила, купаючись в аж ніяк не заслужених матеріальних благах.