Слава ЗСУ!

- Братику, зрозуміло ж, що нас покарають, якщо дізнаються, що дерево із заповідника.

- А ми ще телефоном це обговорюємо, а телефон можуть прослуховувати. Або потім прослухати запис у пошуках та під час розслідування.

- Антоне, я нікому не скажу. Думаю, що відсутність одного дерева у лісі особливо не помітять. І ніхто його не шукатиме.

- Відсутність цього дерева помітять точно. - Промовив Антон.

- Звідки воно? Воно росло біля самого входу до парку? Біля туристичної стежки на видному місці? – перелякано запитала Настя.

- Воно… - Антон не зміг продовжити. – Я тобі більше нічого не скажу. Я спати.

Антон скинув телефонну розмову і поставив телефон на безучку.

Почався ще один вихідний день. Неділя. Антон міг дозволити собі спати скільки завгодно.

6

- Настю! Ти навіщо пересунула ялинку? - Запитав Кирило, якому явно вже не спалося, і він блукав у піжамі холом.

- Я її не пересувала... - Здивовано відповіла Настя.

- Чому тоді її тут нема?

- Я не знаю. Вона щойно тут була. До нашої розмови...

- Може хтось із дітей пожартував? – Припустив Кирило.

- Вони ще сплять.

- А ось і ялинка. У коридорі лежить… Але простирадло скинуто…

Настя підійшла подивитись.

- Ой, вона ворухнулася! – Скрикнула Настя.

– Хто?

- Ялинка.

- Ти чого? Ти п'яна чи що? – Кирило уважно подивився на Настю.

- Та здалося. Це, мабуть, від хвилювання... - Виправдалася Настя. – Коли ти вже встав, нумо снідати. Дорогий мій чоловіче, ти ж розумієш, що такі придбання в наш будинок, як ялинка, треба обмовляти зі своєю дружиною, тобто зі мною. Будь ласка, наступного разу попереджайте про подібне. Про такі придбання. Ти не один. Ми маємо разом вирішувати. Водночас приймати рішення. Це не лише тебе стосується. Це стосується всієї родини.

- Добре, кохана. Слухаю. Більше таке не повторитись. - Пообіцяв Кирило.

7

Антон прокинувся о третій годині дня, ніби його різко розбудили. У голові звучали ті самі слова: «Треба бути рішучіше. Треба бути сміливішим. Треба бути наполегливішим».

Приготувавши щось нашвидкуруч, просте (смажену яєчню з шинкою і запечену картоплю в мікрохвильовій печі), пообідавши, Антон почав збиратися, старанно вибираючи гардероб.

- Треба бути наполегливішим. – Промовив він у напівголос, звертаючись сам до себе.

Хлопець глянув у дзеркало і додав:

- Слабак, боягуз! Ненавиджу тебе!

Антон помив посуд і вирушив у ванну, де почав упорядковуватися, починаючи від гоління, закінчуючи душем.

Вийшовши з ванни, висушившись, хлопець швидко одягнувся в заздалегідь підібраний одяг і вийшов з дому, що розташовувався на околиці мальовничого містечка. Напевно, його будинок був найдальшим від «палацу» його сестри, подарованого їй їхнім батьком. Сам батько переїхав жити до столиці, подарувавши свій будинок дочці.