Слава ЗСУ!

• Ні, я хочу сьогодні. Я не хочу чекати. – Вже рішуче та твердо відповів Антон. – Нічого. Я можу не виспатися.

• Ну, добре… - На цей раз вже розгубилася Софія. – Ти мені ще не дав свого номеру телефону.

Антон продиктував свій номер, коли дівчина дістала сматрфон.

Софія передзвонила для підтвердження правильності набору номеру до телефонної книжки сматрфона.

• Я тобі подзвоню. Сьогодні. А ти можеш мені дзвонити та писати будь-коли. – Пояснила дівчина.

• Добре. Ти казала, що на побачення потрібні квіти. Я не хочу з ними весь цей час ходити, щоб вони зав’яли. Квіти я куплю тоді перед побаченням. Ну, я пішов.

• Добре, до зустрічі. Чекай. – Зупинила його Софія. - Ми ж з тобою знайомі з самого садочку. Потім разом ходили до однієї школи. До одного класу. На деяких уроках сиділи разом. Часто гуляли на одних майданчиках. Ти з дівчат дружив лише зі мною. І завжди був в собі, в своїх думках. Пам’ятаєш, як я запрошувала тебе в дитинстві разом з іншими дітлахами посидіти біля нашої з дідусем ялинки? Ти завжди був поруч. Мовчазний, але завжди поруч. Ти завжди мене вислуховував. Іноді давав якійсь поради. Але завжди допомагав у навчанні, носив мій наплічник, захищав від кривдників, нікому не дозволяв наді мною сміятися. Навіть побив мого залицяльника, коли він намагався силою мене цілувати. Ти ніколи мене не ображав. Розповів мені про свою мрію: про електромобіль. Чому ти після закінчення школи почав мене ігнорувати? Я подумала, що ти на мене образився за щось… А зараз запросив на побачення? Чому?

Коли Софія нагадала про ялинку, Антону якось було не по собі…

• Тому що я… думав… що я нікому не подобаюсь, що зі мною соромно… я не хочу про це… вибач. Я на тебе ніколи не ображався. Отже, до вечора? Я буду чекати твого дзвінка. – Пообіцяв Антон.

• До побачення, Антоне. Я обов’язково подзвоню.

Антон вийшов з магазину, а Софія повернулася до розпакування своїх троянд.

Але хтось несподівано її обійняв та поцілував – і тільки під час поцілунка вона побачила обличчя Антона.

Софія йому відповіла на поцілунок таким же сильним поцілунком, обійнявши Антона за його тонку талію.

Коли Антон відпустив губи Софії, дівчина просто пригорнулася обличчям до грудей Антона, з почуттям притискаючи свої долоні до широкої чоловічої спини.

• Я тебе кохаю, Софіє. – Чітко промовив Антон. Я весь цей час тебе кохав, з самого дитинства, з самої нашої першої зустрічі.

• Я теж тебе кохаю, Антоне. Але я намагалася вбити це кохання, бо думала, що я тобі перестала подобатися.

• Софіє, я тобі допоможу. Сьогодні я твій помічник.

• Добре, помічнику. Почнемо твій робочий день з розпакування цих чарівник троянд. Спасибі.

8

• Ой! Як добре ви прикрасили ялинку! – Похвалила своїх дітлахів Настя.

• Спасибі, мамо. Це нас попросила так себе прикрасити сама ялинка. Ялинка сама вибирала іграшки, намисто, різні прикраси. – Пояснила наймолодша дівчинка.

• Як сама? Це ж ви граєте в таку гру, що ялинка ніби сама вибирає собі прикраси.

• Ні, мамо, - заперечив хлопчик років десяти. – Ялинка дійсно сама вибирає, що на неї повісити. Вона говорить нам, що їй подобається, а що ні. Та ще куди повісити.