Слава ЗСУ!

- Гарна ніч. – прокоментував він. - Місяць так яскраво світить, наче ми в якійсь казці.

- Погано, що таке світло: нас легко помітять.

- Не хвилюйся. Кому в такий холод захочеться старанно виконувати свої обов'язки й замість того, щоб у будці пити теплий чай, оглядати територію?

3

Збоку було добре видно, як дві чорні плями переміщалися чистим білим засніженим полем.

– Нас видно, як каракулі на білому аркуші паперу. - Пирхнув Антон. - Треба було спочатку в Інтернеті придбати маскувальний білий костюм на кшталт тих, які використовували фіни. Фінів точно не було видно на білому полі бою. А ми тут... як два ідіоти... на такому сніговому полотні вирізняємось. Одна річ просто прогулянка. Інша річ, коли ми тягтимемо за собою ялинку.

- Ти й для ялинки маскувальний костюм купиш? - Скривився невдоволено Кирило, що було виразно видно за такої місячної ночі, коли сонячні промені відбивались не тільки Місяцем, а й усім цим сніговим нескінченним білим килимом. - Ми замаскуємося, а ялинку як? Тоді її теж треба маскувати.

- Повернімось і не займатимемося цими дурницями.

- Слухай… у мене ж є маскування! Від мого діда лишилася. А ялинку – у простирадло. В одну з тих, що у нас лежать запасними для гостей. Там є й біла. - Захоплено промовив Кирило. – Давай додому. Ми не так далеко відійшли. Встигнемо до ранку все зробити.

- Гаразд. – Погодився Антон. – Ой, пощастило мені з родичем.

- Нічого. Терпи. Мені теж не вся новоспечена рідня подобається. Але в мене багато терпіння... Терпіти деяких... ще те мистецтво. – Кирило з усмішкою глянув на Антона. - Ти своїм бурчанням і тверезістю так дістаєш. Але ж я нічого тобі не говорю на рахунок цього. А мило з тобою спілкуюсь.

- Мило?

- Чемно. Причепишся до будь-якого слова.

- Мило спілкуватимешся з моєю сестрою. А я просто з нас двох єдиний тут серйозний. Від твоєї легковажності просто прозирає. – Пробурчав Антон. - Аж, сильно дує, з ніг зносить від урагану твоєї безтурботності.

- Добре, що твоя сестра не така зануда. Хоча… я б її не вибрав, якби вона була хоч трохи схожа на тебе характером. Зовнішністю ви, звичайно, дуже схожі. Якби на тебе напнути перуку з таким довгим, як у твоєї сестри, волоссям, нафарбувати та сукню натягнути на тебе, то я б подумав, що Настя переді мною…

- Кирило! – Перебив Антон його. - Припини мене з жінками порівнювати та щось натякати.

- Вибач… Але ж усім відомо, що в тебе немає дівчини. – Наполягав на своєму Кирило. – Люди сумніваються у твоїй традиційній орієнтації. Наші спільні знайомі жартують, що дівчата не подобаються тобі.

– Що? – Розлютився Антон. - Які знайомі? Я з ними поговорю.

- Кипиш, як чайник. – Прокоментував Кирило.

- У мене є дівчина. - Заступився за себе Антон.

- Ну, скажи мені, хто вона. - Вимагав Кирило.

- Софія.

- Це не та єдина дівчинка, з якою ти дружив із дитинства? Внучка лісника?

– Вона.

- А вона знає, твоя Софія, що вона - твоя дівчина? - Запитав Кирило.