Слава ЗСУ!

- Ще ні. Але незабаром дізнається. - Розгубився Антон.

– Коли? Коли дізнається? - Ну не знаю…

– Конкретна дата! - Вимагав Кирило.

- Ще немає дати! Я не знаю! Відчепись! - Психанув Антон.

- Хм…

- Відчепись від мене!

- О, емоції виявилися. Ну нарешті то. А то я думав, що емоцій у тебе взагалі нема. Думав, що ти емоційний сухар, не здатний на будь-які емоції.

– Я не сухар. – Засоромився Антон.

- Та вже зрозуміло. Слухай, з дівчиною треба бути рішучішою. А то іншому дістанеться. Чуєш мене? Кохану втратиш, якщо так зволікатимеш. Якщо не втратив. Біля Софії постійно один тиняється. Її однокласник. Здається, Миколою звуть. Треба бути сміливішим, бо трофей іншому дістанеться. Твоєму конкурентові.

- Та якось розберуся ... - Зам'явся Антон.

– Страус ти. Ховаєш голову, а тебе все одно видно. Тільки в цьому випадку ти ховаєш свої почуття, Софія їх не бачить, а ось на твою фізіономію майже кожен день потрапляє. – Пояснив Кирило. – Я, може, й живу лише за своїми правилами, але перспективи та ймовірності подій бачу. Якщо нічого не зміниш... Якщо сам не змінишся, то не бачити тобі Софію своєю. А шкода, з твоєю серйозністю ти був би добрим чоловіком. Як мінімум вірним.

- Угу…

- Що "угу"? Діяти треба. Гаразд, пішли за маскуванням. А то, поки балакали, могли б дійти додому, а не тут стирчали б, язиком чухали… Йдемо, зробимо, як ти пропонував. Замаскуємось. – Запропонував Кирило.

Хлопці встигли не так далеко відійти від будинку, тож через двадцять хвилин вони вже були біля нього.

- Давай тихенько, бо Настя почує і подумає, що ми вже прийшли. – Пояснив Кирило.

- То ми й прийшли. – Причепився до слів Антон.

- Вічно ти все сприймаєш дослівно. З тобою тяжко.

- З тобою також нелегко.

- О-о-о... знову ти за своє. Я з тобою сваритися не буду. Тихо. Я відчиняю двері. Треба якомога тихіше пробратися в гараж – там є все необхідне. Я це дідове маскування, яке він десь стягнув з війни, використав, щоб машину свою накривати. – Пояснив Кирило.

- Маскування ще й брудне.

– Тим і краще. Знову ти за своє. Не можеш не вразити. Буде біле полотно з невеликими вкрапленнями кольору ґрунту, ось так на ньому і якраз і намальовані ці шматочки землі. Чудово! Маскування ще в хорошому стані! Те що треба! – Зрадів Кирило.

- Тихіше. Не треба так голосно радіти.

- Добре. Ти чекай на мене тут, а я в будинок у спальню для гостей. Там у шафі багато простирадл. Виберу те, що підійде.

- Я з тобою. – настояв Антон.

- Гаразд. Пішли. – погодився Кирило.

Через двадцять хвилин ці двоє знову покидали будинок, зачиняли за собою хвіртку і знову прямували в бік лісу назустріч пригодам.

Але цього разу їм було важче йти – вантаж додався…

Через годину вони вже дійшли до підніжжя гори та починали пропадати в гущавині лісу, гублячись у його природному просторі.