Слава ЗСУ!

Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружиною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допікав отой санвузол, що за погрібником.

Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі.

— Нічого. Все в морі буде!

У Мотрі був син-одинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.

Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.

Залишилася Мотря з Андрієм.

І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок, — а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося у піску на вулиці: меншенькі грали у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплювали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футбольного з ганчірок м'яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить «від поштової скриньки до дідового Маркового свининця» або гралися у війну.

А як бігти далі, так то вже буде: «Від Омелькової бузини до бригадирового колодязя».

А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темно-синя, як і за поміщиків була, і такі ж чорно-сині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.

Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавився, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя...

Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.

Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з великими карими очима.

В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу не було.

IV

Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.

До сестри своєї Мотрі, Андрійкової матері, після загибелі її чоловіка він ставився ще тепліше і щоліта обов'язково приїздив до неї на хутір не так одпочивати, як розважити сестру свою рідну.

Дядько Кузьма мав завидне здоров'я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Адрійка дядькові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:

— їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір! Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася на Кузьму і щоразу говорила:

— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!

— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.

Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже.

Приїзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська дітвора зустрічала з великою радістю. Геть-чисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.

Професор приїздив «Побєдою», яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком «ур-р-ра!».

Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав поруч себе, і під крики: «Затутукайте, дядьку!» — рушали до хутора.

— Таж за-а-атутукайте, дядьку! Затутукайте! — кричала дітвора.

— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор.

Під дитячі крики й безнастанне «тутукання» клаксона машина в'їздила у хутір.

Всі хуторяни теж приходили до Мотриного подвір'я зустрічати свого вченого земляка, бо всі його любили й поважали.

Кузьма був простий, сердечний чолов'яга, носа не копилив, а був таким, як і належиться бути розумній, справжній людині.

Відпочивав на хуторі професор оригінальне: він увесь час бавився з дітьми.

Чого тільки він не вигадував для дітей. Він пооганізовував з них різні спортивні «команди»: і футбольну, і волейбольну, і легкоатлетичну. Був у нього і хор із дітей, і танцюристи, і декламатори. Він ходив з дітворою по лісах, по лугах, по ланах і все їм розповідав, що сам знав, і про ліс, ! про поле, і про річку, і про луг.

Він знав безліч казок і розповідав їх дітям... Він розказував дітям і про історію рідного хутора, області, краю, і про все-все...

І коли б кому сказати, що своїм фахом Кузьма був професором політехнічного інституту, де читав лекції про доменні печі, — ніхто б не повірив.