Слава ЗСУ!

Трапляється таке на світі білому: закінчить людина педінститут, виходить спеціалістом дошкільного виховання, виховує дітей, а як побачить дитину, так його вивертає всього зсередини, і в руках у нього ніби не дитяча іграшка, а гострий кинджал.

А тут вам спеціаліст-доменщик — і дитячі казки, пісні, танці, забавки, і безмежна, ніжна любов до дітей... Буває...

Кожного ранку, як тільки професор виходив з хати, на воротях, під ворітьми, на тину й під тином його вже чекала дітвора.

— Доброго ранку! — кричали вони хором.

— Здорові були, орлята! — відповідав Кузьма.

У професора був старий, тихий характером собака, покруч пуделя з сетером.

Звали його Карай. Дітвора дуже любила гратися з собакою, але до того йому набридала, що він тікав од дітей і ховався або в хаті, або залазив далеко під ґанок.

Тоді починалося:

— Дядьку! Нацькуйте Карая! Ну, нацькуйте, хіба вам жалько?

Професор спочатку одмахувався від дітвори, а потім таки здавався і кликав пса:

— Ану, Карай, візьми їх! — командував Кузьма. Пес слухав хазяїна. Він нехотя гавкав і кидався на дітей. Дітвора з криком урозтіч. Професор «цькував»:

— Візьми їх, Карай, візьми!

Карай доганяв котрогось у довгій сорочечці, хапав зубами за сорочку і тяг до хати.

Дітвора верталася визволяти товариша від Карая, і починалася «мала купа»: собака тяг до себе, діти з криком до себе... Галасу, реготу повнісінький Двір.

Кінчалося це все тим, що в зубах у Карая лишався поділ од сорочки, і професор потім брав у сестри шматок полотна, односив матері потерпілого і попереджав тим самим чергову екзекуцію деркачем :

— Де я на вас тих сорочок нашиюся, казки, га?! Але улюбленішої гри для дітей не було, і щоранку лунало біля Мотриних воріт благальне:

— Нацькуйте, дядечку! Хіба вам жалько?!

V

Дядько Кузьма захоплювався спортом. Він свого часу був неабияким центром нападу в інститутській студентській футбольній команді, любив він і легку атлетику: добре бігав, стрибав і в стрибках угору, бувши на п'ятому курсі інституту, мав перший розряд.

Він придивлявся до свого небожа Андрійка і бачив, що, коли хлопцеві допомогти, колі! його направити на правильну путь, з нього «можуть бути люди».

Справді-таки Андрійка ніхто із ровесників не міг випередити.

Чи біжать хлопчаки БІД «поштової скриньки до свининця», чи «від бузини до колодязя», Андрійка ніхто випередити не може, завжди він прибігав першим.

Професор узявся за хлопця.

Бузина, колодязь і свининець з поштовою скринькою були ліквідовані, а натомість дядько Кузьма наміряв правильно сто- і двохсотметрівки, одібрав прудкіших хлопців і почав систематично їх тренувати.

Ну, розуміється, що ті метрівки брали не тільки одібрані Кузьмою хлопчаки, а брала їх уся дитяча хутірська громада. Брала з галасом, улюлюканням, лементом, а проте брала.

Найретельніше бігали дітки, коли в цих «змаганнях» брав участь і Карай. Матері тоді й обідати не могли загнати бігунів.

Попрацювавши з хлоп'ятами літо, професор одвідав директора семилітки, поговорив з ним про здібних школярів-фізкультурників і порадив не припиняти тренування з ними й узимку.

— Здібні, дуже здібні хлопчаки! — говорив Кузьма директорові школи. — Особливо Андрійко! Гріх не розвинути в них цих здібностей! Можуть вирости добрими легкоатлетами-бігунами. А з Андрійка може чемпіон вирости!

Директор обіцяв поговорити із шкільним фізоргом і простежити за роботою із здібними школярами,

Тренувалися хлопці під наглядом Кузьми ціле літо.

...Минало літо, виїздив до Києва професор з дружиною, а другого дня вже діти починали вираховувати, чи швидко вже настане нове літо, коли дядько Кузьма знов приїде на хутір.

VI

Якось восени під час спортивних змагань на столичному стадіоні після забігу на сто метрів залунали гучні оплески: студент фізкультурного інституту Андрій N поставив новий республіканський рекорд і виконав норму майстра спорту.

Багато хто знав, що студент Андрій N — племінник професора; знали, що професор дуже стежив за його, розвитком, і всі вітали професора з такими блискучими успіхами його небожа.

Професор усміхався:

— Не мене ви, товариші, вітайте! Не в мені сила! Пошліть привітальну телеграму на хутір Вільний дідовому Марковому свининцю, Омельковій бузині та блигадировому колодязеві. Від них усе почалося!

Від Омелькової бузини до бригадирового колодязя!

1956