Слава ЗСУ!

І це не найгірше з того, що про нас говорять і пишуть у ці дні. Як наслідок, понад шістдесят чоловік відмовилися переселятися. Мушу тепер шукати їм заміну.

21 грудня

З наближенням дня відплиття «Оберона», засоби інформації ні на день не забувають про нас. Очікувана подія, завдяки їм, виростає у щось епохальне. Не маю часу стежити за спробами репортерів перевершити один одного, але сьогодні мені показали доволі незвичну статтю якогось Піретті, доктора філософських наук. Суть її зводиться до того, що ми, вириваючись із кола суспільних зв’язків, зумовлених самою природою людини і вироблених тисячоліттями, прирікаємо свій захід на невдачу. Плекаючи свої ілюзії, перші ж станемо їхніми жертвами. І, на доказ свого твердження, він ставить запитання, на які, вважає, ніхто не дасть відповіді. Наприклад, як здолати в людині вроджену жорстокість? Як позбутися відчуження між поколіннями? Що протиставити прагненню до зверхності, яке неодмінно приводить до гноблення одних іншими? Або взяти жагу збагачення? Ніхто не дасть відповіді... От і виходить, оскільки природа людини незмінна, що сіяти ілюзії стосовно homo sapiens – злочинно. Якщо хтось направду хоче допомогти ближньому долати його шлях в земній юдолі, – хай навчить його мужності й віри у власні сили для чесної боротьби за місце під сонцем серед собі подібних.

Показав я цю статтю Вільсонові. Він прочитав, усміхнувся: це диявольське спокушання нас у нашій вірі! А от взяти й до кожного з цих, нібито, нерозв’язних, посилань додати: служить Добру. І стане очевидно, що, при недолугому влаштуванні життя, вони – на зло людині, а при мудрому – на благо, бо регулюють до тонкощів наше співіснування. Цей доктор не втямив, що ми хочемо дати змогу хоч небагатьом віднайти благо в собі й зробити його законом співжиття.

Щось у Вільсона є від місіонера: уміє він побачити у всьому присутність розумного начала, яке слід розкривати іншим. Коли він отак промовляє, доброзичливо й ніби наперед пробачаючи співрозмовникові його недалекоглядність, – важко не піддатися привабливій логіці його доказів. А все ж у моєму серці, що не кажи, гніздяться залишки сумнівів, і ятрять його, змушуючи повсякчас шукати нових доказів на користь Вільсонового заміру, аби не відцуратися власного вибору.

23 грудня

Часто наші переселенці, як уже згадував, звертаються до мене з питань, які спроста вирішать мої помічники. Спершу така їхня нав’язливість доволі дратувала. Але скоро збагнув: вони прагнуть допевнитися, що довірилися людині, котра дійсно спалила за собою всі мости! А хіба ж зважився б хто на таке, не маючи твердої надії на успіх затіяного? Ось так, – став живою рекламою.

Як би там не було, а мені й справді нема дороги назад. Бо хоч і стоїть наш корабель ще в порту, і його пасажири тільки починають прибувати звідусіль, – майже нічого не в’яже мене тепер із минулим.

25 грудня

Різдво святкували вдома у Вільсонів: господар з дружиною, їхні син і донька, Мартинсони і ми з дітьми. Гарно було: мерехтливо сяяла вогнями – справжні свічечки – ялинка, видзвонювало стиха срібло й кришталь за столом, неподалік нас під проникливе суголосся розігрувалося в об’ємному відтворенні святочне дійство про вродини Сина Божого.

Дивний настрій огорнув мене: мовби ми позбулися усіх своїх принук і покут, і – добромисні й окрилені вірою у власне призначення – здатні чистим намислом переінакшити світ на взірець власної душі. Одхилившись на спинку крісла й удаючи, що стежу за екраном, – несамохіть дослухався, як висотується з мене, лине у просторінь моє «я», щоб десь там з’єднатися з безліччю інших, рухомих такою ж альтруїстичною спонукою.