Слава ЗСУ!

Говорили ми про всяке, жартували і трохи поспівали, почуваючись незвично зрідненими. І то не завдяки нашій приязні один до одного чи святу, – неначе огортала нас невидима льоля, зіткана добрими духами.

Під ранок гості почали лаштуватися додому. Згадали до слова про наступне відплиття «Оберона» і Вільсон між іншим сказав:

– Інколи мені видається, що там, на Острові, притулок мого серця. Переселитися б туди тепер, з усіма. Але хай ще покортить років три-чотири – хтось мусить тут подбати про Острів.

Притулок серця! Чи всі ми здобудемо його?

29 грудня

Сьогодні мав нагоду познайомитись із Вільсоновим племінником. Отим юним художником, який хоче пройти з нами шлях до Острова і пожити на ньому, доки «Оберон» вертатиметься. Симпатичний хлопчина. Русявий, сіроокій, міцної статури. Тільки от серйозний занадто – жодного разу не всміхнувся, доки спілкувалися.

Як на мене, він без особливого запалу ставиться до затії свого дядька. Бо, коли розговорилися про подробиці її втілення, запитав: чи не здається мені, що Острів може стати викликом мільярдам землян? Я пояснив, що не сприймаю майбутніх мешканців Острова за людей, які протиставили себе світу. Та він заперечив, що вони стали такими хоча б тому, що зреклися прийнятого співіснування. І хто поручиться, що інтерес до життя острів’ян згодом не переросте на вороже ставлення до них?

2 січня

Ці дні міркую про таке, чого раніше й на думку не спадало. Часом здається, що поволі сходить із мене моя надійна, видублена життям шкіра і лишаюся супроти світу, як немовля, наділене мисленням дозрілої людини. Сам собі дивуюсь: як удалося, – чи то путєводна зоря мене вела? – минути живим-здоровим усі ті вовчі ями й отруйні болота людських заздрощів, злоби й ницості, згадка про які опікає мою пам’ять?

Та найдивніше, що тане в мені все дотеперішнє. Навіть власне ім’я звучить, як застарілий реєстровий номер давно списаної речі. Варто комусь сторонньому промовити його, – виникає у підсвідомий протест, немов у звільненого раба, коли йому нагадають про неволю.

Не тільки зі мною, вочевидь, таке діється. Бо й серед уже прибулих сюди переселенців стало зазвичай звертатись один до одного «пані», «приятелю», «друже», замість називати на ім’я. От і виходить, що всі ми стали майже заколотниками супроти свого минулого. Якщо ці люди згодні порвати з ним на саму пропозицію спробувати чогось іншого, то наскільки ж невідповідним єству кожного з них було прожите ними?

Помічаю у багатьох за машкарою упевненості в своєму виборі затаєну насторогу або й розгубленість: чи ж справді можна опертися на ті давні, як світ, ідеальні засади, яким не підлягають теперішні людські взаємини?

Сум’яття в їхніх душах – не таємниця для мене. Донині ще прокидаюся вночі з нервовим дрожем: чи не поставив на кін життя своє і родини?

5 січня

Хотів занотувати про клопоти двох минулих днів, та рука не слухається, ніби гирю до неї причепили. Жахливий стан: що ближче до нашого відплиття – запановує в душі вакуум. Подібного відчуття зазнавав, хіба що, тоді, коли, через три місяці після нашого одруження, Маргарет поїхала на півроку стажуватися до Англії. Щоднини мене в ті місяці мов розпинали, поволі витягуючи всі жили. Пробував, подеколи, приглушити свій стан хмільним. І таки засинав уночі на дві-три години, та потім до самого ранку знемагав у нервовій пропасниці...