Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Острів Надії

Ні з ким не ділився тоді про свої муки, було б то – повертати ножа в рані. Так само й зараз важко писати про нинішні переживання. Тому й облишу...

7 січня

От і все! Перетнуто пуповину... Нова доля (може бути дві долі в однієї людини?) у всіх нас попереду.

Відходили о другій дня. Натовп на причалі, прибуваючи з кожною хвилиною, поперекидав, поскидав у воду візки, лоточки, автофургони завбачливих торгівців, які розташувались у порту від самого ранку. Збудження, – спочатку радісне, тоді нервове і, зрештою, в міру наростання тісняви, навіть панічне, – хвилями перекочувалося юрбою, де-не-де навіть спалахували короткі сутички. Поліція змушена була використати вантажні автомобілі, щоби обмежити потік бажаючих на власні очі побачити відплиття «Оберона».

Тисячі різноколірних серпантинових стрічок тяглися з причалу на палуби нашого білого велета завдовжки триста п’ятнадцять метрів і заввишки в багатоповерховий будинок. Безліч прапорців прощально майоріло над головами людей на землі, гронами здіймалися в небо надувні кульки і розпускались у височині букети феєрверків.

Та ось над святковим гомоном і безладдям зазвучала прониклива мелодія, складена задля цієї події й виконувана величезним оркестром. На ті звуки з багатьох очей пирснули сльози. Над морем голів зазвучав густий, схвильований голос Вільсона – він прощався з нами, новітніми аргонавтами, провісниками майбутнього. Тоді знову полинула зворушлива музика, віддали кінці, напнулися стрічки серпантину, між кораблем і причалом з’явилась, як тріщина, смужка лискучої води, стаючи дедалі ширшою, – і в ту хвилину серця наші, здалось, одірвались од усього для них дорогого й відтепер навік недосяжного. Святкове нетерпіння, що панувало над усіма від ранку, загасила хвиля розпачу. На березі в багатьох залишався хтось із рідні, і, доки очі могли розрізняти крізь сльози неясні постаті, ніхто не відходив од поручнів борту.

Небавом корабель вийшов з акваторії порту, океанський вітер, дедалі міцніючи, охолодив чуття і змусив усіх шукати затишку. Дехто подався до своїх кают, але більшість, рухома бажанням триматися гурту, відволіктися від переживань, прагнули людних місць.

О п’ятій був наш перший спільний обід. За столами панувало пожвавлення, хоч трохи й показне, але всі щиро прагнули з першого дня заселити в нашій громаді оптимістичний дух.

Поруч мене за столом сиділи капітан Мартинсон і племінник Вільсона.

– Знаєте, Антуане, – схилився до мене Мартинсон, – всякого довелося мені перебачити, але це вперше, відколи став капітаном, не відчуваю реальності ситуації. Все відбувається ніби вві сні.

– Що тоді мені про себе казати? Голова обертом іде...

– Так, це через пануючий настрій. Надзвичайна емоційна напруга...

Я зрозумів, про що йдеться. Усі на кораблі, виключно з командою, піддалися одчайдушній ейфорії: час, рух, стосунки між людьми втратили звичні виміри, адже для нас не існувало більше місця, звідки ведеться їхній відлік – рідної домівки, батьківщини. Натомість Острів, на якому сподівалися їх знайти, ні в чиїй уяві ще не вимальовувався чимось насправді існуючим, був просто символом, яким означили ми свою мандрівку, рівнозначну в ці перші години нескінченному плину в нікуди.

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!