Слава ЗСУ!

Дивовижні зручності передбачено на Острові для користування надбаннями людства. Скажімо, у кожному будинку – невеликий пульт, на якому можеш вибрати, замовити й тієї ж миті переглянути на екрані будь-що із бібліотек чи музеїв світу. На мешканців чекатиме й інший чудовий винахід – відео сторінка. Можеш читати її лежачи на дивані, сидячи за столом, чи десь на лужку. Замовляєш на своє бажання будь-який текст із фондів острівного центру інформації, – і він з’являється перед твоїми очима. Про подібну систему найбагатші міста світу можуть лише мріяти.

Що й казати, Вільсон усе робить із розумним розмахом! Засади нового співжиття на Острові виробляли найсвітліші уми світу, вирішуючи нагальні проблеми нашого суспільства.

Але... Навіщо розводжуся про це? Завдяки газетярам, усе всім відомо. Здається, щойно написане мало послужити для розгону думки про зовсім інше. А крутиться вона в мене зараз, переважно, довкола одного: чи вдасться нам, зібраним докупи звідусіль і таким різним, почавши з нуля, кожному здобути своє, омріяне? Чи можливе воно, взагалі, таке щастя для всіх?

Не знаю, як там почуваються тепер наші майбутні співгромадяни, а ми з Маргарет,– зважаючи, що в мене турбот понад міру, – ніби зависли в безмірному просторі й чекаємо, коли, нарешті, відчуємо знову силу тяжіння своєї домівки, роботи, землі, на якій звікуємо. Навіть діти стали якимись неприкаяними. Джулія часто згвинчена, а Піт поводиться так, мовби йому раз плюнути підпалити світ.

Мене ж найбільше дратують власні накоти гарячковості, як ото буває, коли поспіхом ладнаєшся в дорогу, потерпаючи, що спізнишся на потяг. Здавна знаю: якщо до чогось берешся під таку хвилю, задумане, вважай, приречене. Бо справжнє діло робиться без суєти й розважливо. Та втішаю себе тим, що ніхто не підкаже, як має бути на душі, коли готуєшся до чогось подібного.

… Збагнув, здається, причину настрою, що опановує мною вряди-годи – наважився піти проти узвичаєного! А, може, просто замало відданий дорученій справі? Вільсонові слід було б на цю роль призначити когось достойнішого... Зрештою, тепер моя доля – навподіб знаменника багатьох сот чужих. Мушу визнати цю відповідальність раз і назавжди, і – геть сумніви!

17 грудня

З’ясувалося, чому в ці дні, як тиск пари в котлі, наростали в мені дисонанси – з Острова надійшла звістка, що на складах загинула майже третина зерна й круп’яних виробів. Їх уразив якийсь грибок. На континенті про такий ніколи й не чули. Хтозна, чи не знищить він решту запасів.

У всіх зіпсутий настрій: поповнення втраченого вимагатиме неабияких коштів і часу. А ще ж необхідно знайти спосіб, як боротися проти клятого грибка.

Щойно надійшло це повідомлення, курси акцій компаній, котрі виконували мільйонні замовлення для Острова, відчутно впали. І Вільсон, зрозуміло, відразу відчув наслідки: постачальники продуктів харчування зажадали надвишки за додаткові партії товарів.

Газети, телепередачі зарясніли репортажами, інтерв’ю експертів про сумнівність нашого експерименту, кпинами над марновірством одчайдухів, які зважилися долучитися його. Ось для прикладу: «Ще нога жодного з колоністів не ступила на Острів, а в його родоводі вже записано пограбування, кілька трупів, екологічна нестійкість, яка сьогодні вразила невідомим грибком зерно, а завтра може викосити все населення. Чи здатний Вільсон дати собі звіт, яку відповідальність узяв на себе? Чи не заведе своїх простодушних підданців у непролазні тернії, замість обіцяних райських кущів? Коли йдеться не лише про надію, щастя й життя тисяч людей, але й про вселюдські ідеали (яким добродій Вільсон заповзявся надати зримих обрисів), – надто дорогі вони для нас, щоб дозволити комусь легковажно втілювати їх...»