Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Острів Надії

Піднявшись на першу, горішню, палубу, побачив там Вільсонового племінника. Він сидів у шезлонгу з розкритим альбомом для замальовок на колінах. На маленькому столику поруч – освіжаючі напої, олівці. Та його лінива поза виказувала цілковиту нехіть до всього на світі. Зсунув солом’яного капелюха на брови і, здавалося, дрімав, розніжений лагідним сонцем. Але привітався до мене, і я спинився перекинутися з ним кількома словами. Поцікавився його враженням від початку подорожі. Він стенув плечима й відповів: якби-ж то до кінця так тривало. Я не зовсім зрозумів його, тоді він пояснив: усі ці люди поки що просто захмелілі від переміни, їхні почуття ще не відгукнулися на неї в повну силу, адже, наскільки він розуміє, не так легко поховати власне минуле...

Він говорив спроквола, аж лінькувато, мовби й не надаючи значення власним словам. Та я збагнув його натяк. Бо й сам увесь час підсвідомо відчував деяку награність пануючої серед усіх безтурботності, неначе кожен хотів запевнити інших своїм виглядом, поведінкою, що забув і згадувати про давнішнє, і з легким серцем сподівається завтрашнього. Нічого не заперечив йому, – він мені просто зіпсував настрій, позбавивши щасливої омани. Хай би тривала вона хоча б день, хай би я натішився спокоєм хоч коротку часину – за минулі місяці не мав такого розривку й на годину.

Неприязнь захльоснула мене до цього безтурботного обскуранта, який спостерігав за нами з незворушністю експериментатора. Визнаю, моє хвилинне запаморочення було настільки ж ганебним, наскільки безпідставним: адже його слова засвідчували тонке розуміння людської психології та й годі. А все ж тієї миті схотілося мені тут-таки, негайно, віднайти якийсь ґандж у цьому молодику, щоб для себе позбавити його морального права на міркування й висновки стосовно того, чого він і на крихту не відчув, і не передумав, як більшість із нас. Навіть екзотичне його ім’я, Богдан, видалося мені, нараз, свідченням чогось разюче чужого, і, як роздратований бик на червоне, присікався: з якого дива батьки так його назвали, адже його рід, наскільки мені відомо з біографії Вільсона, англосаксонської крові? На честь мого діда, пояснив коротко. Мати кілька років працювала в Росії, вийшла заміж за українця. Я поцікавився, чи володіє він батьківською мовою – на судні є кілька пар з України. І почув од нього, що в дитинстві вільно спілкувався нею. Та родина їхня розпалася. Ні з ким стало вправлятися в живому мовленні. Хоч тексти українською читає...

Несподівано я завважив, що в його голосі звучить приховане співчуття до мене, і зрозумів – розгадав причину мого завуальованого прискіпування. Казна-що! За кого,

зрештою, нас має? За невдах, безпросвітних ідеалістів, які за власним вибором зреклися більш-менш надійного ґрунту під ногами? Чи не тому, що сам почувається у чомусь неповноцінним? Може, ніяк не вибере, що сповідувати в житті – надію чи зневіру? Або із тих натур, – знав я таких, – що, собі ж на згубу, живляться невичерпними переживаннями і світовим болем через недосконалість людського роду?

Та мій скорий присуд тут-таки й зів’яв під його спокійним, аж холоднуватим поглядом, за яким відчувались і воля, і характер. Мені й самому раптом стало дивно – чому це чіпляюся до хлопця? Нерви... Попрощався з ним, і пішов шукати своїх.

Маргарет смагнула на піску біля басейну на нашій, третій, палубі, Пітт грав у теніс, Джулія бавилась у воді. Я склав їй компанію – і ми довго пірнали, бавилися з опукою і стрибали – вона в мене на руках – із триметрової вишки. Знову стало мені на душі спокійно і добре, тішився, що недавня розмова з племінником Вільсона не розвіяла цього настрою, і навіть радів, що вона відбулася – таке собі невеличке випробування надійності моїх нових відчуттів.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!