Слава ЗСУ!

Увесь день сотні людей довкола мене були як одна істота, що купалася в ласці долі. Хто знає, може й за все наше плавання не випаде нам дня, кращого за сьогоднішній.

Надвечір, коли сонце спало край обрію, чи не всі пасажири вийшли на палуби попрощатися з ним. Цей щасливий день тривав, доки воно нам його дарувало, і тепер, ніби давні язичники, вдивлялися ми в жовтогарячий згасаючий диск, пов’язуючи з ним надію на завтра. Але ось сонце ковзнуло в океан, над водою заклубочилися сутінки, і палуби помалу спорожніли. Зате ожили всі куточки, де кожен міг знайти собі розвагу до душі. Повсюди панував святочний, елегійний настрій, змушуючи серця озиватися приязню й вірою в нашу спілку.

Маргарет поклала дітей спати, – сьогодні пізніше, аніж звичайно: для них було влаштовано розважальну програму в залі атракціонів, – і ми вийшли на прогулянкову палубу. Хотілося вибрати до решти призначене нам на сьогодні.

Серед пар, які милувалися відблисками місячного сяйва на водній гладіні, знову помітив молодого фіна з його білявкою. Сховавшись за виставленими у діжках пальмами, ніби за стіною лісу, вони цілувалися, байдужі до всього світу.

Ми з Маргарет пішли на ніс, де нікого не було, і примостилися на чомусь. Жодного звуку з палуб не долинало до нас. Вдивлялися у безмежжя простору, і здавалося мені, чим довше це тривало, що з наших сердець відшаровується все накипіле в них за довгі роки, аж до тієї основи, яку догледіли небеса, паруючи нас. І, звільнені від шорів прожитого, наші душі прагнуть злинути на поклик незбагненної сили, яка манить їх із безміру.

Руки наші зустрілися. Маргарет прихилилася до мене і ми, як невинні діти, навзаєм прислухалися до биття своїх сердець, немов посилали вони дивовижні звістки про невідомі нам світи. Подумалося мені, що не спізнати б нам тепер такої втіхи, якби доля не берегла нас від зради і переступів між себе.

13 січня

Мандрівка наша триває сьомий день. Учора, уперше після відплиття, ми заходили в порт. Пришвартовувалися вночі. А вранці всі висипали на палуби помилуватися вражаючим, після кількаденного плавання, видом порту й міста, потопаючого в соковитій зелені. Панама!

Цілий день був у нашому розпорядженні, тож майже всі подалися в місто. Коли повернулися надвечір, впало мені в очі, що дехто піднімався на корабель з помітною нехіттю, начебто мусив, розважившись на славу, знову ставати до буденної роботи з обов’язку.

14 січня

Якби й хотів себе переконати, що вчора помилився, то сьогодні моє враження підтвердилося в інший спосіб: повсюди видимо запанувала легка знудьгованість, що заступила собою романтичний серпанок, який надавав нашій мандрівці чару і привабливості. Безтурботний день в екзотичному місті на березі океану, – місті, котре належало життю, зневаженому нами, – нагадав їм приваби дотеперішнього існування. І всі його лиха й труднощі видалися не такими вже й непереборними, щоб отак, з доброго дива, подаватися світ за очі заради ще ніким не випробуваного щастя.

Саме це, думається мені, ятрило серце багатьом, змушуючи шукати способу розвіяти сумніви. Тож надвечір усі куточки розваг виявилися переповненими.

Після вечері діти попросилися в зал ігрових автоматів, а ми з Маргарет пішли згаяти час на відео концерті об’ємного зображення. Коли поверталися після нього до своєї каюти, зустрівся нам чоловік, – не встиг розгледіти обличчя, – від якого війнуло алкоголем. «Ого, де це він так причастився?» – здивувалася Маргарет. Я обернувся: чоловіка похитувало.