Слава ЗСУ!

На судні, за згодою всіх переселенців, існують суворі обмеження на спиртне, – набратися до такого неможливо. Виходить, приніс учора з берега, на що теж існувала всіма ухвалена заборона.

Ця прикра зустріч мене стурбувала. Провівши Маргарет до каюти, вийшов на нашу прогулянкову палубу. О цій порі там було малолюдно. Зазирнув у вестибуль, курильний салон, музичний бар – ніщо не викликало тривоги. Так само й на двох нижчих палубах. А на третій, у більярдній, побачив за грою двох чоловіків, надмірні веселість і балакучість яких не залишали сумнівів про їхнє джерело.

Я піднявся на горішню палубу, вийшов на ніс корабля, де кілька днів тому спізнали ми з Маргарет хвилини зворушення, і, мов забобонний, стоячи на цьому щасливому місці, намагався збагнути, що мушу діяти, аби не дати розростися сумнівам і зневірі. Та найголовніше зараз – запобігти виявам дворушництва стосовно ухвал громади. Щоб слово розходилося з ділом – годі й уявити чогось гіршого для нас.

Розумію душевний стан людей, які зважилися на великі переміни, а тепер переймаються невизначеністю майбутнього і піддаються спокусі притлумити свою невпевненість. Але й усвідомлюю інше: на них чигає небезпека стати залежними від слабкодухості. Не маю права допустити, щоб внутрішня хисткість небагатьох набувала небезпечних для інших виявів. Списую поодинокі зловживання алкоголем на тугу за минулим, а все ж попрошу завтра Мартинсона подбати, аби в наступному порту ніхто не проніс на судно міцних напоїв.

15 січня

Неприємна новина. Зранку Мартинсон сам попросив зайти до нього. У його каюті застав суднового лікаря. Судячи з виразу обличчя капітана, вони щойно мали неприємну розмову.

– Повторіть, – наказав Мартинсон лікареві.

– Стався прикрий випадок, – почав той. – Дуже неприємний випадок. О четвертій ночі мене викликали до маніпуляційної. Туди привели двох молодиків: один з них блював. Санітар сприйняв те за ознаку отруєння. Та виявилося, що обидва були в стані глибокого наркотичного сп’яніння.

– Маєте на увазі – наркотики?

– І в жахливій дозі...

Я був приголомшений.

– Але, можливо, то дійсно харчове отруєння?

– Виключено. Ми зробили аналіз крові...

– Нічому дивуватися. Вони придбали ту гидоту вчора в порту, – пояснив Мартинсон. – Продукція місцевих «умільців». Ковтаєш кульку – і з ніг валить, а якщо в організмі щось не так, можна й дуба дати. Їх обох знайшли зачмарілими в зимовому саду.

– Зрозуміло...– тільки й здобувся сказати я. Правда, ще попросив лікаря не розголошувати цю неприємну новину.

Коли він вийшов, розповів Мартинсону, що минулого вечора бачив кількох пасажирів напідпитку.

– Кепсько, – підсумував капітан. – Учорашній день трохи вибив усіх із колії. Коли бачиш інші краї, особливо вперше, мимоволі виникає ілюзія, що міг би багато чого вибирати в житті на власний розсуд, аби бажання. А для них можливість такого вибору тепер заказана.

Я висловив йому своє прохання. Мартинсон погодився. На тому й розійшлися.

18 січня

Недовго ж тривало моє втішання мандрівкою. Кілька днів нерви в постійній напрузі. Чекаю загострення, а чи зламу на краще в загальній атмосфері, яка запанувала на судні, – сам не знаю. Тільки ясно бачу повсюди ознаки безпричинної апатії впереміж із одчайдушною легковажністю, схожою на азарт, який ні на що спрямувати. В жіночих очах безтурботність, у рухах – манірність і кокетство. Багато з чоловіків, особливо молодших, тиняються палубами, сидять в салонах та місцях розваг із таким значливим виразом обличчя, ніби тільки й чекають, доки скінчиться їхній полон, аби кинутися з головою у вир достойних їх пригод.