Слава ЗСУ!

Якось поверталися вони з повними трюмами кави і прянощів додому, і, – десь в Атлантиці, перед світанком, – несподівано з’являються над ними рятувальні літаки, кругом стає ясно, як удень, від освітлювальних ракет. Літаки сідають на воду, від них до судна мчать човни, на борт піднімаються десятків зо два кремезних молодиків, сонна команда викочується з кубриків хто в чому і не тямить, що відбувається. Аж доки з’ясувалося, що з їхнього борту надіслано сигнал біди. Радист клявся й божився, що такого бути не могло. Перевірили автоматичний подавач сигналу «SOS» – він виявився справним. Зрештою, рятувальники відбули, і команда дійшла без пригод кінцевого порту.

Минуло три місяці, знову поверталися вони додому тим само курсом. І знову в тому ж місці на світанні над ними зависли рятувальні літаки і все повторилось. Щоправда, тепер на капітана було складено акта з нарахуванням штрафу за подачу фіктивного сигналу «SOS». Гаразд, подумав тоді Мартинсон, докопаємося, де собака заритий. А серед екіпажу тим часом поширилася чутка, що такий випадок удруге – віщий знак: недовго судну прасувати океан. Забобонний страх настільки опанував усіма, що після рейсу з десяток чоловік списалися на берег.

Можна собі уявити, з яким серцем команда вирушала в наступне плавання. Коли ж на зворотному шляху наблизилися до заклятого місця, – усіх трясця трясла. Знову минали його вночі, та ніхто й гадки не мав спати, готуючись до найгіршого. В радіорубці сиділи радист із помічником капітана, слухаючи хвилю «SOS». Біля автоматичного подавача сигналу вартували штурман і механік. Була п’ята ранку, коли з радіорубки вискочив помічник Мартинсона і кинувся до нього: сигнал! В координатах їхнього судна. Це не вкладалося в здоровий глузд. Але Мартинсона, раптом, осяяв здогад. Він цитьнув на помічника – хай простежить, коли обірветься сигнал. А сам поспішив до автоматичного подавача. Механік стояв біля нього, спершись плечем, і курив. Мартинсон перечекав хвилину, а тоді попросив того відступити вбік. За мить підбіг помічник капітана й повідомив, що сигнал урвався. Механік схвилювався, дізнавшись про тривогу, та Мартинсон сказав, що все минулось і поспитав його: «Ти, здається, полюбляєш запалити ще до світ сонця? Чи не на цьому місці, здебільшого?» Виявилося, так воно й було.

Цього разу рятувальники не з’явилися над судном – вчасно дали відбій тривозі. А вдома фахівці допевнилися, що, з одного боку, причиною самовільного сигналу стали магнітні завихрення, властиві тій місцині в океані, а з другого, – механік, тулячись до металевої стінки, за якою містився випромінювача «SOS»-сигналу, ставав резонатором електромагнітного фону, та й у самому металі, нагрітому від його плеча, виникали мікрохвилі, які також впливали на прилад.

Ясна річ, Мартинсон прагнув розважити мене, щоби позбувся похмурих думок. Та провидіння в інший спосіб скористалося з його доброго наміру: усвідомив, що перед- чуваному лихові може спричинитися щось незначне.

Мабуть, він перейнявся моєю насторогою, бо запевнив:

– Покладіться на мене, Антуане: розпоряджуся подвоїти пильність на всіх постах і вахтах.

Не зволікаючи, він підійшов до пульту зв’язку і попросив п’ятого помічника капітана сьогодні вночі підстрахувати третього, головного механіка – посилити нічну вахту й самому очолити її, пожежників – перевірити автоматику й виставити аварійні пости, те ж саме стосувалося навігаційної служби й радистів...