Слава ЗСУ!

Потім вернувся до чайного столика й сказав:

– Зайве навантаження людям, але такі тренувальні вахти, на випадок несподіваних ситуацій, для всіх звичні.

21 січня

Сьогодні надвечір прибуваємо в гвіанський порт Кайєнну. Наступними будуть Натал і, через багато миль, Кейптаун.

Не хочу марно тішити себе, але за минулі два дні прикрі вияви душевного сум’яття серед пасажирів дещо вщухли. Хотів би сподіватися, що передбачення Мартинсона справдиться, і наша мандрівка надалі минатиме спокійніше. Якщо, звісно, таке втихомирення не викликане очікуванням заходу в порт.

Хвилююсь: як вплине нинішня зупинка на людей? А ще про ту білявку думаю: зостанеться з нами, чи зійде на берег?

Правду кажучи, боюся заходу до Кайєнни. Чи не спричиниться чомусь поганому? Бо вчора після обід і до самої ночі обсипало мене раз по раз морозом. Рознервувався і всю ніч не міг заснути. Спершу лежав у ліжку, дослухаючись себе, сподіваючись, що пересторога скресне в уяві якимось образом чи натяком, даючи наздогад, звідки може вдарити біда. Потім звівся, взяв цього записника, – видалося нараз, що в ньому могла відбитися тінь невідомої загрози.

Гортав поволі сторінки, – коли сталася зі мною дивна переміна: відлинула тривога, вляглися недобрі передчуття...

…Ніби оступився сам себе і піддався пануючій над простором і часом незбагненій гармонії. Ніколи раніше так пронизливо не відчував її, і тепер, розчиняючись у ній, відчув себе достоту щасливим. Зазнавав розкошів повної волі, над якою ніщо не владне, навіть власні бажання чи, тим паче, тіло. І не було кінця-краю тій благості. Звідкись знав, що жоден сплеск суєтного не зможе порушити її, бо в ній тане все суще, все існує заради неї і прагне її, як своєї кінцевої мети.

І раптом угледів я наш Острів, дивним він виявився: ні з води, ні з повітря не було до нього підходів – оточувала його невидима для непосвяченого стіна. Обдивився її, шукаючи, на що вона спирається і де їй край. І що пильніше приглядався, дедалі більше відчував притягальну силу свого тіла, про яке так безоглядно забув. Щось мало воно підказати мені, моє тіло. І я озирнувся на нього з височини благості своєї, і побачив, як від могутнього корабля, що несхитно плив безмежним океанським простором, струменіло марево, неначе в спеку від розігрітого гудрону. Воно брижилося, хлябіло і, врешті, сколювалося на міріади пласких частинок, що, мов перисті хмарки, линули до Острова й осідали, ущільнюючись, довкруж нього неприступною стіною. Дивно було, що не ставала вона ні вищою, ні нижчою, неначе постійно потребувала собі поживи, отримуючи її якраз в міру.

Несподівано радість заполонила моє серце (таки серце, бо знову ставав одним цілим із моїм тілом, хоч і почувався душею ще десь інде) – відкрилося мені, як здолати цю стіну: простягнути руку й передавити живчика, що, пульсуючи, випромінює поживу для стіни. Я звівся, розсунув запону, чуючи його зовсім поруч, простягнув руку і ...

... Все пропало. Сидів у кріслі, звішену з підлокітника руку звело судомою. Десь у закапелках мозку спросоння гучно бухало, що ось-ось – і знайшов би я витік зла, яке загрожує нашому спільному благополуччю.

Зазирнув до суміжної кімнати, щоб розповісти Маргарет про свій сон – вона зазвичай упорається з ним і пояснить, що має віщувати. Але вона спала – щойно минула шоста ранку.

Дивився на неї і дітей, – дорожчого немає для мене нічого, – й думав: як би нам не повелося – все має скластися добре. Не для того тисячоліттями сукалася ниточка мого роду, щоби перевестися на ніщо.