Слава ЗСУ!

Як завжди, зранку подався на спортивний майданчик, побігав, розім’явся, поплавав у басейні на четвертій палубі. До речі, разом з Мартинсоном, який змовницьки підморгнув мені й привітав із чудовим днем.

Вертався з басейну, спинився напитися з фонтанчика, і в люстерку над ним, яке віддзеркалювало дотичний коридор, побачив, як відчинилися двері однієї з кают і на її порозі з’явився помічник головного механіка. Постояв, вичікуючи чогось, потім в коридор вислизнула знайома білявка й поспішила до трапу. Вона вже була близько сходів, як перед нею виросла чиясь постать і раптом ляснув гучний, як постріл, ляпас. Я зробив крок уперед, і тепер бачив усе. То був молодий фін. Сказав їй щось ненависно, кинувся трапом угору. Дівчина на мить скам’яніла, і, мов сновида, повернулась до каюти, звідки щойно вийшла.

«Он воно як, он воно як...» – крутилось ошаліло мені в голові. Виходить, ще не кінець цій драмі... І не в моїх силах вплинути на її вирішення... Скільки ще інших, ніким не бачених чи явних, станеться, доки нам пливти? Скільки їх відбувається в душах людей, з якими бачуся, розмовляю щодня? Оті частки невидимої живої стіни, чи не з цього вони матеріалу?..

Сиджу на палубі, пишу про ту прикру сцену, підводжу голову – перед очима непередаваний словами супокій океану, у хвилини, коли зійшло сонце, і здається, що то з тебе викотилося воно, а слідом за ним тисячами капілярів помалу висотується, проявляється й весь цей озорюваний світ...

Чому наші душі так рідко дорівняються величі природи, хоч повсякчас ми спостерігаємо її довкола себе? Іноді видається мені, що в довершеності краєвиду прихований натяк на те, чого всі повинні прагнути в своєму земному бутті. А ми, натомість, так завзято й відчайдушно бабляємось у баговинні буднів, ніби вони суть нашої душі й не варта вона чогось більшого. Може тому й видається недосяжним достойне нас існування, що досягти його зовсім просто – не опинатися йому? Інакше, чому б то людське серце млоїлося від щастя перед своїм люстром, природою, у такі от хвилини, як зараз?

Щойно пройшов мимо Мартинсон – упевнений, цілеспрямований, як завжди (самий вигляд його вселяє віру в його дії), – і запросив на навчання команди з аварійного спуску шлюпок. Можу, навіть, сісти в одну з них. Мені закортіло перевірити, чи це навчання проводиться за розкладом. Заглянув у свій довідничок: ні, мало б відбутися через чотири дні. Отже, Мартинсон порушив план заради мене, зважаючи на мої побоювання. Від цієї думки стало легко й радісно, якби у скруті переконався в надійності друга.

Листаючи знічев’я розклад, зачепився поглядом за перелік вахт на силовій установці судна. Саме сьогодні з восьмої ранку мав чергувати отой горопашний помічник головного механіка. Чи не порадити капітану зняти його з цього останнього чергування на «Обероні»? Хтозна, в якій мірі він здатний справлятися зараз зі своїми обов’язками.»

На цьому записи в щоденнику Антуана Зольтана уривалися. Видрукувавши його в трьох номерах своєї газети, Джек Стоун завершив останню подачу своїми міркуваннями про те, як могло трапитися, що Антуан Зольтан став єдиним, хто скористався засобами порятунку під час загибелі «Оберона». Бо ж відомо, що рятувальники, котрі прибули до місця катастрофи через сорок дві хвилини, знайшли серед безлічі уламків шістнадцять уцілілих шлюпок, та всі вони виявилися порожніми.

Відповідь на таке питання може бути простою, вважав Джек. Уявімо, що перед вибухом потужного серця корабля Зольтан, зацікавившись навчанням з аварійного спуску шлюпок, сів до однієї з них і був на воді, коли сталася трагедія. Як свідчать експерти, він зазнав смертельних тілесних ушкоджень. Вочевидь, його кинуло на щиток управління суденцем. І чи то з тієї причини, чи від ударної хвилі, ввімкнулась ходова установка. Доки прибули рятувальники, шлюпка надто віддалилася з місця події. Радіомаяк для супутника на ній не працював, а помітити її з літака на хвилях, що хаотично віддзеркалювали сонце, було майже неможливо.