Слава ЗСУ!

Стосовно причин самої катастрофи, – попри версії фахівців про аварію в енергоблоці, або пряму диверсію, – Джек був переконаний у вині вахтового чергового, яким був на той час помічник головного механіка.

Репортажі про шлюпку з легендарного «Оберона», опублікування щоденника Антуана Зольтана збурили у світі нову хвилю інтересу до невдалої експедиції на Острів Надії. Та над різноголоссям здогадів щодо причин катастрофи, оскаржень самої ідеї переселення, звинувачень на адресу Вільсона, як призвідця нечуваної трагедії, і, навпаки, співчувань йому, що зазнав глибокого потрясіння (Вільсон перебував тоді в лікарні) через крах свого людинолюбного заміру, – над усім тим прозвучала заява Джека Стоуна, що він готовий очолити нову експедицію до Острова, якщо Вільсон схоче повторити спробу.

Але через кілька днів, коли в багатьох головах почала тужавіти віра, що загибель «Оберона» виявиться своєрідним відкупом за успіх наступної партії переселенців, – впала, як грім з неба, звістка, що, з волі Вільсона, Острів Надії спустошено.

Таким був останній акорд тієї сумної історії. Про неї ще довго згадували, але всі чисто забули про намір Стоуна організувати нову експедицію. Авжеж, після руйнування Острова його намір утратив сенс. І хоч Стоун став знаменитістю, мені, як не дивно, не доводилося відтоді чути про нього, або читати щось із-під його пера.

Аж ось газетярська доля закинула мене через два океани до... – неважливо куди – і там випало мені познайомитися з чоловіком, який жив із родиною в скромному будиночку серед мальовничого парку й володів неабиякою ділянкою землі, яку обробляли з півтора десятка робітників. Скоро вони викликали в мене подив своїм поводженням на рівних з хазяїном і тим, що мешкали на цій землі у не згірших за його будинках. Невзабарі, коли ми заприязнилися, господар пояснив, що всі вони тут навподіб невеличкої колонії, і права на цю землю у них рівні. А згодом я дізнався, під слово не розголошувати місце його мешкання, що мій господар, маючи тепер інше прізвище, – той самий Стоун!

Він розповів мені, що, зважившись заступити Антуана Зольтана в новій експедиції, довго не міг отямитися після зруйнування Острова. Ніби його самого знищили. Нестерпно хотілося змінити своє життя. Ось чому опинився тут.

Ми багато говорили про ідею Вільсона, про наш світ, який так важко перетворити на краще... Можливо, припускав я, над нами відвіку висить таке собі табу, що не дозволяє порушувати рівновагу між добром і злом. І загибель «Оберона» – зайве тому свідчення.

Його відповідь ошелешила мене: він вважав, що корабель був приречений од самого початку – годі було досягти йому Острова. Я поцікавився, чому? Стоун усміхнувся: хіба не здогадуєтеся? Землю обітовану слід знайти спочатку в своїй душі...

Потім, уже вдома, якось подумалось мені: чи він знайшов її для себе? Якщо так, – яка кому з того користь, окрім нього самого та кількох отих його приятелів? Але сплив нараз у пам’яті постулат східних мислителів, за яким людська думка, порух серця – хай би навіть зроджені на самоті в найглибшому підземеллі й не висловлені вголос – неодмінно займуть своє місце в світобудові й спричиняться, зрештою, змінам. Відтак, може й Стоун має рацію?

Міркуючи про це, стояв я біля вікна, знадвору долинав шум нічного Києва й на багато миль перед моїм зором висвічували міріади вогнів. І нараз усвідомив збентежено, що на моїх очах, над громаддям людських жител густішають, окреслюються контури Острова, якого ніколи не доводилося бачити...