Слава ЗСУ!

- Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,- мовила вона.- Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?

Не довго думавши, я відповів:

- Так.

- То, може, приведете його завтра?- спитала вона.

Я пішов.

Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.

Тепер усьому край…

Остання ніч у хатині. Голову обсідали думки, я лічив години. Вранці я спорядив собі останній сніданок. День видався холодним.

Чого вона просила, щоб я сам привів до неї пса? Чи вона хотіла поговорити зі мною, сказати мені щось на прощання? Мені вже нічого сподіватись. А як вона обходитиметься з Езопом? Езопе, Езопе, вона тебе мучитиме! Через мене вона тебе битиме, може, й жалітиме, але в кожнім разі - треба чи не треба - битиме і цілком тебе розбестить…

Я підкликав Езопа, погладив його, поклав наші голови поруч і взяв рушницю. Він уже почав вищати - на радощах, що підемо на полювання. Я знов поклав наші голови поруч, приставив дуло до Езопової потилиці й спустив курок.

Я найняв чоловіка, щоб одніс Едварді труп Езопа.

ХХХVІІ
Поштовий пароплав мав відпливати ввечері.

Я пішов на пристань, мої речі вже були повантажені. Добродій Мак потис мені руку й підбадьорив: мовляв, мені випада гарна погода, просто чудова погода, він і сам за такої погоди залюбки кудись помандрував би. Підійшов лікар, з ним прийшла Едварда. Я відчув, як у мене затремтіли коліна.

- Ми хотіли побачити, чи благополучно ви підніметесь на борт,- сказав лікар.

Я подякував.

Едварда, глянувши мені у вічі, мовила:

- Пане лейтенанте, мушу подякувати вам за вашого пса.

Вона зціпила губи, вони були в неї геть білі. Вона знову назвала мене паном лейтенантом.

- Коли пароплав відходить?- спитав лікар якогось чоловіка.

- За півгодини.

Я нічого не сказав.

Едварда від збудження не могла встояти на місці.

- Лікарю, може, підемо додому?- спитала вона.- Я зробила те, що мені належало.

- Ви виконали свій обов'язок,- сказав лікар.

Вона лагідно засміялась з його вічних поправок і відповіла:

- А хіба я сказала не те саме?

- Ні,- коротко відповів він.

Я подивився на нього. Цей чоловічок був холодний і несхитний. Він намітив собі певний план і послідовно його дотримувався. А якщо він усе таки програє? Однак нічим себе не викаже, його обличчя завжди непроникне.

Смеркало.

- Ну, прощайте,- сказав я.- Дякую вам за кожен день.

Едварда мовчки глянула на мене. Тоді знов відвернулась і задивилась на пароплав.

Я сів у човен. Едварда ще стояла на набережній. Коли я зайшов на борт пароплава, лікар крикнув: “Прощайте!” Я подивився на берег, тієї ж миті Едварда відвернулась і майже побігла з набережної додому, лишивши лікаря далеко позад себе. Так я бачив її востаннє.

Моїм серцем прокотилась хвиля смутку…

Пароплав рушив з місця, мені ще видно було вивіску добродія Мака “Склад солі і порожніх бочок”. Та скоро й вона зникла з моїх очей. Зійшов місяць і висипали зірки, навколо здіймались гори, і я бачив безкраїй ліс. Онде стоїть млин, а там, он там була моя затина, що згоріла. На попелищі височіє сам-один сірий камінь. Іселіна, Ева…

Над горами й долами стелеться полярна ніч.

ХХХVІІІ
Я написав усе це, щоб збавити час. Мене тішили спомини про те літо на півночі Норвегії, коли я безліч разів лічив години, а час усе-таки пролітав. Заходять великі зміни, дні вже не хочуть минати.

У мене ще бувають радісні хвилини, та час стоїть незрушно, а я ніяк не збагну, як же можна так незрушно стояти. Я кинув військову службу й тепер сам собі пан, мені добре ведеться: я зустрічаюся з людьми, роз’їжджаю в екіпажах, інколи, заплющивши одне око, пишу в небі вказівним пальцем, лоскочу під шиєю місяця й, мені здається, що він сміється - аж заходжується від реготу й радіє, як дурненький, що його полоскотали під шиєю. Все усміхається. Я з луском відкорковую пляшку й скликаю веселу громаду.

Щодо Едварди, то я про неї не думаю. Чого б мені не забути її зовсім за такий довгий час? Я маю гідність. І коли хто-небудь спитає мене, чим я журюсь, я зразу відповім: “О, я не журюсь нічим”…

Кора лежить і дивиться на мене. Спершу був Езоп, а тепер - Кора. Лежить і дивиться на мене. На каміні цокає годинник, крізь відчинені вікна до мене долітає міський гамір. Стукають у двері, й листоноша подає мені якогось листа. На ньому печатка з короною. Я знаю від кого він, умить здогадуюсь, чи, може, якоїсь безсонної ночі мені те все наснилося. Однак у листі нічого не написано, там лежить тільки дві зелені пташині пір’їни.