Слава ЗСУ!

– Зрештою, ти повинен згодитись, що це не так уже й багато, зважаючи на кількість речей.

Не знаючи, що робити, Шарль незабаром удався до того ж таки Лере. Той дав слово, що все влаштує, нехай тільки пан доктор підпише йому два векселі, в тому числі один на сімсот франків і терміном на три місяці. Щоб якось вийти із становища, Шарль написав до матері драматичного листа. Замість відповіді старенька приїхала сама; коли Емма спитала, чи вдалося йому від неї чогось добитися, Шарль відповів:

– Так, але вона вимагає, щоб їй показали рахунок.

Другого дня рано-вранці Емма побігла до пана Лере і попросила його написати інший рахунок, який не перевищував би тисячі франків, бо, показавши рахунок на чотири тисячі, їй довелося б сказати, що вона вже заплатила дві третини і тим самим признатись у продажу нерухомого майна, – а цей ґешефт торговець зорудував так спритно, що про нього довідались значно пізніше.

Незважаючи на знижені ціни всіх речей, пані Боварі-мати визнала видатки неприпустимо великими:

– Хіба не можна було обійтися без килима? А навіщо було заново перебивати меблі? У наші часи в кожному домі тримали, власне, всього одне крісло – для старших; так було, наприклад, і в моєї матері, а вона, можу вас запевнити, була пристойною жінкою. Не всім же бути багатіями. Та й те сказати, – бездонної бочки не наповниш!.. Я просто соромилась би отак розкошувати, а я ж стара вже, мені потрібні вигода і спокій! Оце вам панство, оце вам витребеньки!.. Як? Шовк на підшивку по два франки? Адже можна було з таким самим успіхом узяти мусліну по десять, а то й по вісім су…

Емма, напівлежачи на козетці, відповідала якомога спокійніше:

– Ну годі вже, годі! Чули вже, чули!

Але свекруха продовжувала вичитувати їм, віщуючи недбалим хазяям цілковиту руїну. А все син винен. Добре хоч те, що пообіцяв скасувати ту довіреність.

– Як?

– А так. Він присягнув мені, – відповіла стара.

Емма відчинила вікно, покликала Шарля, і бідолаха мусив признатися, що мати й справді силою взяла з нього таку обітницю.

Емма вибігла з кімнати, але зразу ж вернулася і велично простягла великий аркуш паперу.

– Дякую, – сказала свекруха і кинула довіреність у вогонь.

Емма вибухла різким, пронизливим, нестримним реготом: з нею сталася істерика.

– Ах, господи! – крикнув Шарль. – І вічно ви, мамо, влаштовуєте їй сцени!

Мати знизала плечима і заявила, що все це одна комедія.

Але тут Шарль уперше на віку збунтувався і став на захист жінки, так що пані Боварі-старша вирішила їхати геть. Вона вибралась додому другого ж дня, а коли син намагався затримати її на порозі, сказала йому:

– Ні, ні! Ти любиш її більше, ніж мене, – ну, що ж, так воно і мусить бути. Нічого робити. Та ще сам побачиш… Бувай здоров! Тепер уже я не приїду «влаштовувати їй сцени», як ти говориш.

І все-таки Шарль почував себе ніби винним перед Еммою: вона не приховувала, що все ще ображена таким проявом недовіри. Перш ніж вона знову погодилась узяти довіреність, йому довелось довго просити її. Він навіть пішов разом з нею до пана Гійомена оформити новий, такий самий документ.

– Я розумію вас, – сказав нотаріус. – Людина науки не повинна клопотатися дрібницями буденного життя.

Це лукаве зауваження потішило Шарля, – воно надавало його слабості приємної видимості якихось важливих інтересів.

Зате скільки було радості в черговий четвер у готелі, в «їхній» кімнаті! Емма сміялась, плакала, співала, танцювала, замовляла шербети, пробувала курити сигарети і видалась Леонові ексцентричною, але чарівною, незрівнянною.

Він не знав, що примушувало її так жадібно тягнутися до всіх радощів життя. Вона стала подразливою, вередливою і сластолюбною. Вона гуляла з ним по вулицях і йшла з високо піднятою головою, не боячись, як вона казала, скомпрометувати себе. І все ж часом вона аж здригалася на думку, що може зустрітися з Родольфом: хоч вони й розсталися назавжди, їй здавалося, ніби вона ще не визволилась цілком з-під його влади.

Одного вечора Емма навіть не повернулася в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і ридала до повної знемоги. Жюстен, про всяк випадок, вийшов на дорогу; пан Оме і той не міг усидіти у себе в аптеці.

Нарешті Шарль не витримав. Об одинадцятій годині він запріг свого шарабанчика і, хльоскаючи без жалю коня, добрався о другій годині до заїзду «Червоний хрест». Нікого! Він подумав, – чи не бачив часом Емми клерк? Але де він живе? На щастя, Шарль пригадав адресу його патрона. Він кинувся туди.

Починало світати. Шарль роздивився вивіску над дверима, постукав. Хтось, не відчиняючи дверей, крикнув йому Леонову адресу і на додачу вилаяв добре нахаб, що колошкають людей ні світ ні зоря.