знайди книгу для душі...
У будинку, де жив клерк, не було ні дзвінка, ні молотка, ні консьєржа. Шарль почав добиватися у віконниці. Надійшов поліцай; Шарль перелякався й утік.
«Я збожеволів, – казав він сам до себе. – Вона, напевне, залишилась обідати у пана Лормо».
Але ж сім'я Лормо виїхала з Руана.
«А може, вона залишилась доглядати пані Дюбрей? Але ж пані Дюбрей ось уже десять місяців як померла… То де ж вона?»
Тоді йому сяйнула одна думка. Він зайшов до кав'ярні, попросив «Адрес-календар» і швидко відшукав у ньому мадемуазель Ламперер. Вона мешкала по вулиці Ренельде-Марокіньє, будинок № 74.
Коли він звернув на цю вулицю, на другому кінці її з'явилась сама Емма. Він навіть не обійняв її, а зразу накинувся з криком:
– Чого ти вчора не приїхала?
– Хвора була.
– Що?.. Де?.. Як?..
Вона провела рукою по лобі й відповіла:
– У мадемуазель Ламперер.
– Я так і думав! Оце ж я біг до неї!
– О, даремно, – сказала Емма. – Вона щойно пішла з дому. Але надалі, будь ласка, не турбуйся так. Ти ж розумієш, що я не можу почувати себе вільною, коли знаю, що тебе хвилює найменше моє спізнення.
Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежувати себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїхати до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня.
Спочатку це було для нього щоразу великим щастям, але незабаром він змушений був відкрити їй неприємну істину – патрон дуже незадоволений його частими відлучками.
– Подумаєш! – говорила вона. – Ходім!
І він кидав роботу.
Емма зажадала, щоб він одягався у все чорне і запустив собі еспаньйолку: тоді він буде схожий на Людовіка XIII. Вона захотіла поглянути на його квартиру і заявила, що їй не подобається обстава. Він почервонів; вона цього не помітила й порадила йому купити такі завіси, як у неї. Коли він заперечив, що це надто дорого, вона засміялась:
– Ага! Тобі шкода грошей!
Щоразу Леон мусив розповідати їй, що він робив з часу їхнього останнього побачення. Вона вимагала віршів, віршів з присвятою, любовної поеми на свою честь, але він ніяк не міг добрати рими до першого рядка і кінець кінцем списав для неї сонета з якогось альбома.
Він зробив це не стільки з гонору, скільки з метою догодити їй. Він ніколи не заперечував її поглядів, погоджувався з її смаками – ніби він був її коханкою, а не навпаки. Вона знала такі ніжні слова, такі поцілунки, що виймала йому душу. І звідки в неї взялася ця порочність – така глибока й потайна, майже безтілесна?
VI
Приїжджаючи в Йонвіль, щоб бачитися з Еммою, Леон частенько обідав у аптекаря і одного дня з чемності вирішив запросити його до себе.
– З дорогою душею! – відповів пан Оме. – Мені взагалі треба трохи провітритись, бо я тут скоро зовсім мохом обросту. Підемо в театр, у ресторан, гульнемо як слід!
– Ох! Любий друже!.. – ніжно прошепотіла пані Оме, налякана не знати якими небезпеками, що нібито чигали на її чоловіка.
– Отак! Хіба ти не бачиш, як я тут нидію день при дні у цих аптечних випарах? Сказано, жіноча натура: спочатку ревнують нас до науки, а потім відбирають у нас право на щонайневиннішу розвагу! Але то нічого, можете на мене розраховувати. Цими днями я заскочу якось у Руан, і ми з вами
Раніше аптекар нізащо б не наважився вжити цього вислову, але тепер він вдавався в легковажний паризький тон, вважаючи його за ознаку найкращого смаку; як і його сусідка, пані Боварі, він зацікавлено розпитував клерка про столичне життя-буття і навіть, бажаючи вразити обивателів, хизувався жаргонними словечками: халамидник, барахло, фізія, шик-блиск, і замість «я вже йду» казав – «ушиваюсь».
І ось одного четверга Емма, на превелике здивування, побачила в «Золотому леві», на кухні, пана Оме, одягненого по-дорожньому – в старому плащі, в якому він ніколи досі не показувався. В одній руці в нього була валіза, у другій – грілка з власної аптеки. Щоб не стривожити клієнтів від'їздом, він нікому не казав про свій намір.
Його, безперечно, хвилювала думка, що незабаром він має побачити ті місця, де минули його молоді роки; всю дорогу він торохтів без угаву; не встиг диліжанс зупинитися, як він вискочив із нього прожогом і побіг розшукувати Леона. Хоч як відмагався клерк, пан Оме поволік його до великої кав'ярні «Нормандія», куди велично зайшов у капелюсі: він вважав, що скидати капелюха, заходячи в якесь публічне місце, – нестеменна ознака провінціального виховання.