Слава ЗСУ!

Жінка, яка прирекла себе на такі жертви, має право дозволити собі хоч якісь примхи. Емма купила готичний ослінчик для молитви і за місяць витратила чотирнадцять франків на лимони для полірування нігтів, замовила собі в Руані блакитну кашемірову сукню, вибрала в Лере найкращий шарф; ним вона перев'язувала талію поверх капота і, позачинявши віконниці, лежала в такому вбранні на кушетці з книжкою в руках.

Вона часто стала міняти зачіски: то викладе волосся по-китайському, то пустить м'якими локонами, то заплете в дрібушки, а то зробить косий проділ і підгорне волосся по-чоловічому.

Їй заманулося навчитися італійської мови, і вона накупила словників, придбала граматику, дістала паперу; бралася вона й за серйозні книжки – з історії та філософії. Серед ночі Шарль схоплювався часом спросоння, думаючи, що його кличуть до хворого.

– Я зараз, зараз, – бурмотів він.

А то Емма витирала сірника – засвітити лампу. Але з читанням велося так само, як і з вишиванням, якого чимало валялося недокінченого в комоді: Емма брала книжку, кидала й переходила до іншої.

З нею траплялись і справжні припадки, під час яких вона була здатна на всякі безрозсудства. Одного разу вона поспорила з чоловіком, що вип'є чарку горілки; Шарль мав необережність прийняти парі, і вона випила одним духом ту горілку всю до краплі.

Емму ніколи не бачили веселою, хоч йонвільські дами ославили її вітрогонкою. В куточках уст у неї пролягла нерухома складка, як у старої діви чи невдахи честолюбця. Вона була бліда-бліда, аж прозора; шкіра на носі стягнулась до ніздрів, а погляд був якийсь невиразний. Знайшовши в себе на скронях три сиві волосинки, вона стала говорити про старість.

Часто на неї нападали млості. Одного дня сталося навіть кровохаркання, і коли стривожений Шарль заходився клопотатись коло неї, вона сказала йому:

– Ат, велике діло!

Шарль пішов до кабінету. Сів у своє робоче крісло, під френологічною головою, сперся ліктями на стіл і заплакав.

Потім він викликав до Йонвіля свою матір і подовгу радився з нею щодо Емми. Як тут бути, що робити – вона ж і слухати не хоче про лікування.

– Знаєш, чого твоїй жінці треба? – одно говорила мати. – Діла хорошого, роботи рукам! Працювала б вона, як інші, щоб заробити на прожиток, то де б і ділися оті її примхи. А так на безділлі і лізуть у голову різні химери…

– Та в неї ж є заняття, – заперечував Шарль.

– Добре мені заняття! Тільки й того, що читає всякі романи та мерзенні книжки, безбожні писання, які по-вольтер'янському висміюють священиків. Та все це ще квіточки, мій сину, а ягідки будуть: хто в бога не вірить, той погано кінчає!

Таким чином вирішено було не давати Еммі читати романів. Це було не легко зробити. Проте стара мати залюбки взялася за діло: проїздом через Руан вона обов'язково зайде до власника читальні й запропонує закрити Еммин абонемент. А якщо бібліотекар, цей отруйник моралі буде противитися, то хіба вона не знайде на нього управи в поліції?

Свекруха й невістка розпрощалися сухо. За ті три тижні, що вони прожили разом, між ними не було сказано й двох слів, якщо не рахувати звичайних привітань та запитань при зустрічах за столом і перед сном.

Пані Боварі-мати поїхала додому в середу; цього дня в Йонвілі буває базар.

З самого ранку майдан був захаращений селянськими бідарками; перекинуті на задок, догори голоблями, вони тяглися вздовж будинків від церкви аж до трактиру. По той бік вишикувались ятки під брезентом, де торгували ситцем, вовняними ковдрами й панчохами, обротями й голубими стьожками в пучках, що маяли кінчиками на вітрі. Долі, поміж пірамідами яєць і кошиками з сиром, звідки стирчала липка солома, навалено було всякого залізного товару; побіч із рільничими машинами кудкудакали в пласких клітках кури, вистромляючись головами з-за ґрат. Люди юрмилися чогось на одному місці – як затялися не сходити з нього, і мало не продавили вітрину аптеки. По середах тут завжди було багато людей; всі товпилися сюди не стільки за ліками, скільки за медичними порадами – така голосна була в околишніх селах слава добродія Оме. Його непохитний апломб засліплював селян. Для них цей аптекар був усім лікарям лікар.

Емма сиділа в своїй кімнаті край вікна (а сидіти там їй доводилось частенько: в провінції вікно заміняє театр і бульвар) і знічев'я дивилась на юрбу селюків, коли раптом помітила якогось пана в зеленому оксамитовому сюртуку. На руках у нього були модні жовті рукавички, які дещо контрастували з його крагами, а прямував він до лікаревого дому; слідом за ним ішов похнюпившись якийсь дядько.

– Хазяїн дома? – спитав пан у Жюстена, що розмовляв на порозі з Фелісіте.