Слава ЗСУ!

XII

Вони почали любитися знову. Емма часто писала до нього ні з того ні з сього навіть серед дня. Потім давала крізь вікно знак Жюстенові, і той, скинувши фартуха, летів мерщій у Ла Юшетт. Родольф приходив. Виявлялося, вона хотіла йому лише сказати, що їй нудно, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила.

– Ну, а чим же я можу тут зарадити? – вигукнув він якось із досадою.

– Ех, якби ти тільки захотів…

Емма сиділа долі, притулившись йому до колін, волосся в неї було розпущене, погляд замріяний.

– Що саме? – спитав Родольф.

Вона зітхнула.

– Ми б поїхали кудись… Жили б десь у іншому місці…

– Ти збожеволіла, чи що? – засміявся він. – Хіба ж це можливо?

Через деякий час вона знов завела мову про це; Родольф удав, ніби не зрозумів її, і перевів розмову на інше.

Він просто не міг збагнути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше.

І справді, її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чоловіка. Чим повніше вона віддавалась одному, тим дужче ненавиділа другого. Ніколи Шарль не здавався їй таким бридким зі своїми незграбними пальцями, зі своїми банальними думками й вульгарними манерами, як після побачень з Родольфом, коли вона залишалась на самоті з чоловіком. Граючи роль доброчесної дружини, вона одночасно аж палала вся на згадку про цю голову, з якої спадали на смагляве чоло чорні кучері, про цю міцну й гарну фігуру, про цього мужчину з розважливим розумом і жагучими почуттями. Для нього вона підпилювала нігті з ретельністю гравірувальника і ледве могла настачити кольдкрему на шкіру та пачулів на хусточки. Вона обвішувалась браслетами, перснями, коралами. Коли він мав прийти, вона ставила троянди в великі вази синього скла, оздоблювала свою кімнату і свою особу, як куртизанка, що чекає на відвідини принца. Фелісіте не вилазила цілими днями з кухні, одно прала й прасувала білизну; малий Жюстен сидів часто за компанію й дивився, як вона працює.

Спершись ліктями на довгу дошку, на якій вона прасувала, він жадібно розглядав усі ці предмети жіночого туалету, розкладені навколо: бумазейні спідниці, косинки, комірчики й панталони на шнурочках, широкі в стегнах і звужені донизу.

– А це навіщо? – питав хлопець, торкаючись криноліну або застібки.

– Ти що, не бачив ніколи? – сміялася Фелісіте. – Хіба твоя хазяйка, пані Оме, не носить такого?

– Ат, пані Оме! – І він додавав задумливо: – Хіба ж то така дама, як ваша пані?

Але Фелісіте надокучило, що підліток крутиться весь час коло неї. Вона була на шість років старша, і біля неї починав упадати Теодор, лакей пана Гійомена.

– Дай мені спокій! – казала вона Жюстенові, переставляючи миску з крохмалем. – Іди вже додому товкти мигдаль, нічого тобі до спідниць тулитися. Підрости ще, хлопче, нехай у тебе перш вус засіється!

– Та ну ж бо, не гнівайтесь. Давайте краще я вичищу вам її ботики.

І він діставав із полиці Еммині ботики, обліплені – від ходінь на побачення – гряззю, яка розсипалась порохом під його пальцями й поволі розсіювалась у сонячнім промінні.

– Все боїшся зіпсувати, – говорила куховарка, яка не так обережно чистила хазяйчині ботики, тому що пані Боварі віддавала їй своє взуття, як тільки воно втрачало вигляд нового.

У Емми в шафі була сила-силенна ботиків, і вона тріпала їх, як хотіла, причому Шарль ніколи не дозволяв собі ані найменшого зауваження.

Він заплатив також триста франків за дерев'яну ногу, яку вона визнала за необхідне подарувати Іполитові. Протез був виложений корком, мав пружинні суглоби; цей складний механізм був обтягнений чорною штаниною і взутий у лакований черевик. Іполит, вважаючи за велику розкіш ходити щодня на такій парадній нозі, попрохав у пані Боварі дістати йому ще й іншу, зручнішу. Шарль, звичайно, і за ту заплатив зі своєї кишені.

І ось конюх потроху став повертатися до своїх колишніх занять. Як і раніше, він бігав по всьому містечку, і, почувши здалеку сухий стук його дерев'янки по брукові, Шарль відразу звертав набік.

Обидва протези були замовлені через посередництво торговця Лере; це давало йому змогу часто бувати у Емми. Він розмовляв із нею про нові паризькі товари, про тисячі цікавих жіночих дрібничок, був надзвичайно догідливий і ніколи не вимагав грошей. Емма без особливих роздумів користалася з таких можливостей задовольняти всі свої примхи. Одного разу їй спало на думку подарувати Родольфові гарненького гарапника, який вона бачила в одній із руанських крамниць. Через тиждень пан Лере поклав його перед нею на стіл.