Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
– Ну, гаразд! Подумаєш іще, тоді вирішимо. Завтра видно буде. – І він звернувся до Леона, що проводжав їх: – Ну, тепер ви знову живете в наших краях; сподіваюсь, що ви колись завітаєте до нас обідати?
Клерк пообіцяв зайти обов'язково; як на те, йому треба з'їздити в Йонвіль у справах контори. Коли він прощався з ними в пасажі Сент-Ерблан, годинник на соборі вибив пів на дванадцяту.
Частина третя
I
Леон, студіюючи юриспруденцію, частенько заглядав у «Хатину»[66], де мав неабиякий успіх у гризеток: вони казали, що в нього
Часто, сидячи за книжками в своїй кімнаті або й під липами у Люксембурзькому саду, він випускав із рук свої кодекси і віддавався згадкам про Емму. Але це почуття помалу ослабло, інші бажання заслонили його, хоч і не могли заглушити цілком. Леон іще не зовсім утратив надію – якась невиразна обіцянка щастя мріла йому в майбутньому, вихиляючись золотим плодом з-під листя фантастичного дерева.
Коли він зустрів Емму після трилітньої розлуки, в ньому знову заговорила жага. «Треба, – думав він, – наважитись, нарешті, оволодіти нею». Несміливості своєї він позбувся потроху в компанії гульвіс і тепер повернувся в провінцію з глибокою зневагою до всіх тих, хто не топтав лакованими черевиками асфальту столичних бульварів. Перед якоюсь парижанкою в мереживах, у салоні якогось прославленого доктора, що має ордени і власний екіпаж, бідний клерк, безперечно, тремтів би, як хлоп'я: але тут, у Руані, перед дружиною цього нікчемного лікарчука він почував себе невимушено й не сумнівався, що справить на неї невідпорне враження. Самовпевненість залежить від того середовища, в якому обертається людина: в бельетажі розмовляють інакше, ніж на мансарді, і багата жінка для охорони своєї чесноти, здається, носить у корсеті всі свої банкові білети, ніби захисний панцир.
Попрощавшися ввечері з подружжям Боварі, Леон пішов за ними назирці; побачивши, що вони спинились у «Червоному хресті», він повернув додому і цілу ніч обмірковував свій план.
І ось другого дня, близько п'ятої години, він пішов на кухню готелю. В горлі йому щось давило, щоки зблідли, він був повен рішучості – рішучості боягузів, що не спиняються ні перед чим.
– Пан уже поїхав, – сказав йому служник.
Це здалось йому добрим знаком. Він піднявся нагору.
Емма нітрохи не збентежилась, коли він увійшов: навпаки, вона почала просити пробачення, що не сказала йому тоді, де вони спинились.
– А я сам угадав, – зауважив Леон.
– Як це так?
Він став запевняти, що потрапив до неї навмання, по інстинкту. Емма посміхнулась, і Леон, спростовуючи свою недоладну вигадку, сказав, ніби цілий ранок шукав її по всіх готелях.
– То ви все-таки вирішили залишитись? – спитав він.
– Так, – відповіла Емма, – і даремно. Не треба призвичаюватись до недоступних розваг, коли маєш стільки обов'язків…
– О, уявляю собі!..
– Е, ні, вам цього не зрозуміти, ви ж не жінка…
Але і в чоловіків бувають свої гризоти і турботи, – і розмова почалася різними філософськими міркуваннями.
Емма широко розводилась про марність земних почуттів і про вічну самоту, на яку приречене людське серце.
Щоб показати свою чутливість, а може, й підладжуючись мимоволі під її меланхолійний настрій, юнак заявив, що страшенно нудився весь час, відколи став учитись. Всі оті судові справи діють йому на нерви, його тягне до якихось інших занять, а мати просто спокою не дає своїми листами. Обоє почали потроху все точніше визначати причини своїх страждань, і що більше говорили, то дужче запалювались дедалі більшою взаємодовірою. Часом вони замовкали, ніби не наважуючись висловити думку до кінця, і тоді вдавались до багатозначних натяків. Емма не призналась йому, що кохала іншого, а Леон не сказав, що забув її.
Можливо, він тепер і не пам'ятав уже про вечері з кокотками після маскарадів; а вона, напевне, не думала про те, як бігала вранці по росяній траві до дому свого коханця. Гомін міста ледве долинав до них, кімнатка готелю була ніби навмисне така маленька, щоб зблизити їх. Емма, в каніфасовому пеньюарі, сиділа, відкинувшись головою на спинку старого крісла; жовті шпалери створювали позад неї ніби золоте тло; у дзеркалі відбивалось її волосся з білою смужкою прямого проділу; з-під чорних пасом виглядали кінчики вух.
66
