Слава ЗСУ!

Сама природа Московщини сприяла вихованню тої отарности, пригноблюючи своєю географією всяку індивідуальність. Географія Московщини надзвичайно одноманітна, понура, вбога. Сіре, вічно захмарене «нєбо, єльнік і пєсок» (вираз їхнього поета) пригноблювали навіть чужинця. Подорожник на протязі соток кілометрів бачив лише плаский, пустельний, з ріденькими берізками чи миршавими сосонками краєвид (москвини свій праліс хижацьки вирубали), вбогість тонів і барв, ніяких гостро відмежованих обріїв, ні житла людського, ні згуку. Пласкість, неясність, розпливчивість, аморфність, загальниковість. Подорожуючи кілька день, мандрівник має враження, що сама місцевість подорожує разом з ним. Одноманітність (за В. Ключєвскім). Пише московський поет (український переклад):

Природа справді в нас миршава, Покірно–рівні скрізь поля – В Московщині сама земля Вважа зухвальством величаве, Таргани, сморід, бруд, гидота И загроза вічна від бича – І ось оця дурна голота «Святою Русью» велича.

Вєнєвітінов. «Батьківщина»

Наш поет Є. Маланюк малює той самий образ:

О, бідний, жалісно убогий Гіпоборейський примітив: Тупі, кирпаті, злобні боги, Одноманітний голий спів

Болотяна, імлиста плогца, Берізки хворі і брудні - Даремно сірий дощ полоще Замурзай і навіки дні.

«Ні лотоса, ні лавра» — позем! – Ні натяку на вертикаль, І лиш тупим, тяжким морозом На півроку закута даль.

Духова отарність, одноманітність, брак індивідуальносте у москвина віддзеркалюється і на його обличчі. П. Чаадаєв каже, що його дуже вражало порівняння облич москвинів з обличчями європейців; вражала безвиразність обличчя москвина.

Проте, ця отара рабів під проводом деспотичного володаря стає грізною силою. Вона, зголодніла, насичена жадобою нажертися, відчуваючи психологічну потребу ствердити свою віру в свою силу, хоч би знущанням над слабшими чи безглуздим нищенням всього, що зустріне на шляху, ця орда пре, «очєртя голову», на завоювання сусідів (а тепер і всього світу). Але, втративши свого деспота, та сила вмлівіч обертається в порох; орда одразу стає хаотичною юрбою, що розбігається на всі чотири сторони. Це бачили ми на власні очі в 1917 році.

Кожна диктаторська влада падає з упадком диктатора. Упав Б. Муссоліні, і за 24 години перестала існувати фашистівська влада. Але італійці скоро самі зорганізували іншу, бо вони — як і всі європейці (отже, і українці) - звикли до ініціятиви, до самоорганізації звикли брати на себе відповідальність. Трагедія москвинів є в тому, що вони протягом довгих століть звикли боятися власної відповідальносте. Деспотична, централізована влада здушувала всяку ініціятиву, всяку індивідуальність, жорстоко караючи підлеглих урядовців за помилки чи неуспіхи розпоряджень тих урядовців. Ясна річ, московський урядовець не мав жодного бажання ризикувати своєю головою з‑за неуспіху свого розпорядження і тому чекав на наказ від свого зверхника, знаючи, що зверхник в разі невдачі скине провину на нього, вимагав «бумаґі», с. т. «наказу на папері». Так протягом століть москвин звик лише виконувати накази «начальства». В СССР ця стара московська звичка обернулася в катастрофальне явище, бо тепер у сучасній Московській імперії буквально ВСЕ життя удержавлене, отже, тепер ВСІ щасливі громадяни СССР є державними урядовцями (читай: рабами). Практично це значить, що КОЖНИЙ мусить мати наказ на папері, інакше може втратити життя, бо ж Уряд у біді, спричиненій його ідіотськими наказами, обвинувачує виконавців тих його ж (уряду) наказів. За мирних часів ця «система» лише мертвить все життя країни, але за воєнних часів приводить до катастрофи. Це ми і бачили в 1941 році, коли‑то за 24 години все життя в СССР пішло шкереберть, обернулося в хаос. Цей хаос був одною з найголовніших причин казково швидкого маршу німецької армії на схід. Очевидячки, так станеться і в майбутній війні.

В одному лише москвин виявив не будь–яку ініціятву. Це тоді, коли мав нагоду виказати чи знищити ворогів московської влади; тоді він радів, що сповнює свій патріотичний обов'язок.