Слава ЗСУ!

По полтавській катастрофі бачимо енергійну дипломатичну боротьбу гетьмана Пилипа Орлика та його сина Григорія. У 1731 році славний французький письменник Ф. Вольтер пише, що українці не скорилися Московщині, а шукають нагоди скинути її ярмо та відновити свою державну незалежність. Про ці настрої українців доносить Єкатєріні II губернатор України граф П. Румянцев. І справді, в 1791 році граф Василь Капніст їздив з дорученням української шляхти до Берліну довідатись, чи Німеччина підтримає Україну, якщо Україна повстане проти Московщини, щоб відновити свою державну незалежність.

За наполеонської війни в 1812 році наша шляхта організувала і озброїла своїм коштом 15 полків на допомогу московській армії. Та московський уряд поспішив їх здемобілізувати, пронюхавши, що генерал В. Закревський їздив до Варшави переконувати Наполеона, щоб він йшов на Україну.

За Кримської війни в 1854 році М. Чайковський зорганізував з задунайських запорожців військо, яке мало взяти участь у тій війні проти Московщини. Тоді стихійно зорганізувалися самі кількадесят тисяч селян (з колишніх козаків) в організацію «Київська Козаччина» в надії використати Кримську війну, щоб скинути московське ярмо. В козацьких літописах Г. Грабянки, С. Величка, Г. Кониського та інших червоною ниткою тягнеться туга за втраченою державною незалежністю. Багато чужинців і навіть кілька москвинів, що подорожували по Україні в XVII‑XVIII‑XIX ст., свідчать, що українці — особливо ПРОСТОНАРОДДЯ — ненавидять москвинів, добре пам'ятають старі козацькі вольності і мріють про відновлення своєї державної незалежности.

Нарешті з'являється унікальна в світовій історії колосальна постать Тараса Шевченка. Великі літератури, як, напр., французька чи англійська, мають, може, і більших за нашого Т. Шевченка поетів та письменників, але не мають своїх Шевченків.

Бо ж ХТО є Тарас Шевченко? Чому Він для нас є ВІЧНИМ, БЕЗСМЕРТНИМ? Відповідь коротка, але вичерпна: Тарас ШЕВЧЕНКО Є ІНКАРНАЦІЯ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ в найглибшому і в найширшому значенні цього слова. Давньої, безсмертної України. І властиво — інкарнації, втілення, с. т. Він є САМА УКРАЇНА і давня Україна. Підкреслюємо стара Україна, с. т. не та скалічена московською чи польською культурою інтелігенція і не той забитий столітнім рабством — до втрати власної гідности — народ.

Устами Т. Шевченка говорить не великий поет, що народився в 1814 році, але говорить НАЦІЯ, що народилася щонайменш 5000 років тому. Нація, що говорить до нас — правнуків поганих — ВЕЛИКОЮ МОВОЮ тисячолітніх могил прадідів великих, мовою отих трипільців, скитів, сарматів, антів, київських імператорів, галицьких королів, українських гетьманів, запорозьких лицарів. Тому‑то поетичний образ «могили» у Т. Шевченка не є поетичним образом; він є чимсь далеко, далеко більшим. Вираз «могили» зустрічаємо в «Кобзарі» понад 50 разів. У Т. Шевченка «могила» не є домовиною мертвих кісток, купою землі. У Т. Шевченка могили «з вітром розмовляють, стогнуть, сумують за славою старою»; кобзар на могилу ходить набратися надхнення, він лише на могилі може співати «повним голосом», і нарешті остання воля Т. Шевченка: «Як умру то поховайте мене на могилі».

Звідки такий пієтизм у Т. Шевченка до «мертвих» могил?

Бо для нього ВОНИ НЕ Є СМЕРТНИМИ, бо той пієтизм йде з глибоких глибин духовости українського народу; духовости, що при своєму народженні тисячі років тому піднесла на містичні висоти віру в безсмертність «мертвих» предків. Для ґеніяльного речника своєї нації — Тараса Шевченка могили є символом того безсмертя предків (слави), символом незнищимости нації (української). В могилах своїх предків національний інстинкт народу відчуває ДЖЕРЕЛО СВОЄЇ СИЛИ. «Високії ті могили — свідок слави, дідівщини», «козацтва, гетьманства високі могили», «високії ті могили, де лягло спочити козацькеє біле тіло», «ревуть пороги і могили — гори там, де родилася, гарцювала козацькая воля», «серце рвалось, сміялося, виливало мову… за степи та за могили», «співай же їм, мій голубе, про Січ, про могили: яку коли насипано, кого положили, «щоб розкрилися високі могили перед вашими очима», «дивися, дитино: усі ті могили начинено туго — ОЦЕ ВОЛЯ СПИТЬ», «Ех, якби‑то знайшли, що там (в могилах) поховали, не плакали б діти, мати не журилась».

Коротко, Тарас Шевченко (себто наш нарід) інтуіцією генія відчував, розумів одну з найбільших істин — містерію ЖИТТЯ мертвих — живих — ненароджених, ЖИТТЯ НАЦІЇ. Містерію, що її щойно тепер починаємо, завдяки Д. Донцову, розуміти. Розуміти таємницю СИЛИ НАЦІЇ. Лише починаємо розуміти глибокий, внутрішній ЗМІСТ культу Нації, культу прадідів — друге по релігії джерело сил, які ведуть націю до перемог і щастя. Ми щойно почуваємо відчувати величезну, незнищиму силу традиції; незнищиму силу національного ДУХА. Пригадаймо, що ми говорили про закони спадковости, про те, що ЧИМ СТАРША духовість (культура), тим вона СИЛЬНІША, незнищиміша. Понад 5000 років передають українські покоління в Генах крови свою національну духовість, якої найголовнішим складником є віра в Бога, віра в безсмертя духів предків, в силу тих духів допомагати нащадкам; віру в безперервність ланцюга мертвих — живих — ненароджених. Коротко — культ Нації.