Слава ЗСУ!

Німецький філософ і етнограф Й. Гердер у своєму «Деннику» писав у 1769 році: «Україна стане колись новою Елладою (Грецією): прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музикальний хист, родюча земля — все це колись прокинеться і повстане велика культурна нація; її межі протягнуться до Чорного моря, а її впливи геть у далекий світ» (J. G. Herder. «Tagebuch»).

Невідомий автор статті в «Маґазін Наукі і Літератури», що виходив у Ґеттінґені в 1771 році, пише: «Весь український народ з сумом і гордістю згадує старі часи, коли Україна була самостійна, і страшенно обурюється спробами московської влади обмежувати їхні права і свободу… В Україні можна подорожувати куди безпечніше, як по найбільш поліційних державах. Цю відмінність відразу помічаєте, лишень переступивши кордон між Московщиною і Україною. В Московщині поштарі попереджують подорожних про місця, де на них можуть напасти розбійники. В Україні не попереджують, бо там таких місць нема».

Німецький академік Й. Ґюльденштедт подорожував по Україні два рази в 1771 р. і в 1774 р. Він описав економічне життя України. За його свідченням, Україна вела тоді велику торгівлю з Европою; мала великі фабрики доброго, тонкого сукна, тонкого льняного полотна, корабельних вітрил і линв, порцеляни; було багато гут, гарбарень, ґуралень і т. п. Було багато висококваліфікованих, вправних українських майстрів у всіх рукомеслах і промислі. Україна тоді виробляла все, що потребувала, і багато ще продавала Европі (J. А. Gueldenstaedt. «Reisen durch Russland»).

Француз Ж. Бенуа Шерер в 1778 році пише: «Хроніка, яку оце ми видаємо, — це історія славного, але мало відомого народу, якого початки сягають понад 800 років у глибоку минувшину, але якого ім'я ми знаємо ледве 200 років. Зусилля цього народу зберегти свої вольності, устрій, звичаї — все, що є дороге вільній людині, цікавить наше жадібне до знання століття. Цей нарід воліє боротьбу, війну, аніж спокійне життя рабів. З їхньої історії довідуємося, що їхні батьки передавали синам горде почуття незалежносте як найдорожчу спадщину і клич «Смерть або Воля» був їхнім заповітом, який передався від батька до сина разом з прадідівською зброєю» (за: J. В. Cherer. «Annales»).

Француз Ґарон де Кулон писав у 1775 році: «Цар Пьотр І легко давав обіцянки козакам, яких ніколи не виконував. Після ліквідації автономії України велику частину української землі роздав своїм рабам, відомим під іменем «дворян». В Україні завів московські суди, найбільш підкупні в Европі, та обсадив адміністраційні пости москвинами. Єкатєріна II скликала своїх рабів, щоб вони уклали кодекс законів, а коли козаки почали домагатися повернення прав і автономії Україні, то їхніх делегатів Єкатєріна наказала закувати в кайдани і кинути до в'язниці, де вони і повмирали. Козаки зробили були ще одну спробу визволитися з московського ярма в початку цього століття, приєднавшись до шведів, на жаль, безуспішно. Після цього їх цілком закріпащено, а запорожців знищено. «Чеснотлива» Єкатєріна звинувачувала запорожців у розпутному житті. Від того часу Україна падала все нижче і нижче» (3a: Garran de Cullon).

Автор першої наукової історії України Й. Енґель пише (1796): «Україна є граничним муром, що стоїть між культурною Европою і нецивілізованою Азією. Вона є воротьми, через які багато азійських орд пробували вдертися до Европи. Вже з одної цієї причини вона заслуговує на нашу увагу. Тепер Україна є частиною Московської імперії. Але як це сталося, що вона опинилася під Московщиною? Що сталося, що горді, вільні Козаки опинилися в московському ярмі? Яким чином москвини змогли накласти кайдани на козаків, що в минулому були пострахом для татар, турків, поляків? Як це сталося, що місце вільно обраного гетьмана зайняв московський губернатор? Історія козаків мала великий вплив на історію Польщі, Швеції, Трансильванії. Не знаючи історії козаків, не можна уявити собі велич і упадок Польщі. Спадкоємці Карла — Ґустава і Карла XII, може, панували б і по нинішній день у Варшаві, Москві і Петербурзі, якби сталося так, як планували Б. Хмельницький та І. Мазепа. Мабуть, і Ракочі був би другим Баторієм, якби козаки були не спинили його в 1657 році. Історія козаків багато чого вчить. Енергія цілого народу і його видатніших представників показала себе на полях бою під Білгородом, Корсунем, Збаражем і в героїчній діяльності Б. Хмельницького та І. Мазепи. Треба ґеніяльного пера, щоб все те належно описати… Як відомо, наприкінці XVIII ст. московський уряд почав колонізували чорноморський степ, якого завоювання коштувало українців величезних жертв протягом століть. Москвини колонізували степ різними чужинцями, яким давали спеціяльні привілеї, як, напр., державні позички, реманент, звільнення від податків і т. п. Такі самі привілеї одержували і чистокровні москвини, яких уряд привозив з Московщини. Але в цей самий час московський уряд вів цілком протилежну політику щодо українців. Українці не лише не діставали тих привілеїв, якими обдаровувалися москвини та чужинці, але, навпаки, на українців накладалися побільшені, руйнівні податки. Москвини не довіряли українцям, бо ж вони були колись вільними козаками, войовничими запорожцями, «мазєпінцамі» (с. т. прихильниками гетьмана І. Мазепи), які не забували колишньої слави та волі і які були готові повстати кожної хвилі, щоб повернути втрачену свободу, державну незалежність і людську гідність, зневажувану москвинами щоднини» (J. С. Engel. «Geschichte der Ukraine»).