Слава ЗСУ!

Щойно у XVIII ст. з'являється в Московщині четверта книжка, та й та написана не москвином, а змосковщиним волохом А. Кантеміром (1708–1744), який мавпував французького письменника Н. Буапьо та переклав дещо з іншого французького письменника Б. Онтенела (А. Кантемір був московським амбасадором в Лондоні і Парижу).

Щойно від М. Ломоносова (1711–1765) (вчився в Київській Академії*) починається сяка–така московська література, та й вона на початках була під дуже великим впливом української, позичаючи від української лексики, якої так пекуче бракувало москвинам, і навіть українську граматику. Аж до XVIII ст. москвини вчилися з нашої граматики М. Смотрицького. Українська література запанувала (особливо в XVII ст.) в Московщині, — признається професор московської літератури А. Пипін. А тепер це називається «вліяніє старшева брата» на українську літературу. «Ловкасть рук і нікакова машєнства».

Нація, яка щойно у XVIII ст. (отже, лише 200 років тому) ЛИШЕ ПОЧИНАЄ закладати основи своєї літературної мови, яка щойно в XIX ст. — ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за українців — починає свою літературу, ясна річ, не може не те що «доказати», але навіть щось сказати про своє «старшебратство», «вєдущій народ», «месію світа» і т. п. Дикунське маячення. І тому — хочеш не хочеш — мусили москвичи вкрасти нашу Київську добу з її ім'ям, з її культурою, з її літературою. Мусили, бо ж інакше не мали б ніякого психологічного ґрунту, інакше повисла б у повітрі ідея III Риму, а з нею і віра москвинів в свої сили. Тоді ледве чи змогла б московська еліта надхнути імперіялістичний розмах в душу свого, навіть з природи хижацького, народу. Навіть і ті дикуни потребують якоїсь, хоч би й фальшивої, але намацальної основи свого «права» на III Рим. Проголосили свою національну догму: «Київська Русь і все, що з нею зв'язане, є «общім дастаянієм» (спільним добром) вєлікаросав, маларосав, бєларосав». В умовах деспотичної держави, відрізаної від культурного світу, це можна було зробити, бо ж хто не вірить, для того є Сибір неісходимий чи куля в потилицю. «Што взято — то свято» і «Нє абманєш — нє прадаш», — підсумував їх «народ–богоносєц».

З татарським розгромом України кінчається золота доба розквіту української літератури. Проте і дальше, незважаючи на утиски і переслідування іншого ворога — поляків, незважаючи на криваве, буремне життя XVII ст., наша літературна творчість не завмирає, а навпаки, збагачується новими перлинами. З'являються: в 1587 р. Г. Смотрицького «Ключ царства небесного», в 1598 p. X. Філарета «Апокрифи», твори А. Потія (1596–1608), «Унія» (1595), «Антиризис» (1599), «Гармонія» (1608), біля 20 творів І. Вишенського (помер 1625), в 1605 р. «Пересторога», в 1617 р. Е. Плетенецького «Часословець», у 1619 p. К. Ставровецького «Учительне Євангеліє» та «Дзеркало», в 1620 р. 3. Копистенського «Палінодія», в 1626 р. Л. Зизанія «Катехизм», у 1646 р. твори П. Могили (1596–1646): «Великий Требник», «Православне ісповідання віри», «Катехизм» та інші, в 1653 p. С. Косова «Дидаскал», в 1659 р. П. Галятовського «Ключ розуміння» та «Небо нове», в 1666 р. Л. Барановича «Меч духовний» та «Труби словес», в 1667 р. Ф. Сафоновича «Наука св. Церкви», в 1676 р. А. Радивиловського «Огородок Марії» та «Вінець Христов», в 1697 p. С. Мокрієвича «Книга битія», далі твори Д. Туптала (1689–1705), його 12–томові «ЧетіїМінеї» (життя святих) і багато інших (І. Огієнко. «Історія української культури»).

Не бракувало і віршованої поезії, як, напр., «Руно орошене» Д. Туптала чи «Вість світовая». Чимало віршів були політичного та національного змісту, напр., «Вірші» К. Саковича (1622), «Візерунок цнот», «Евфонія Веселообрямчая» і т. п. Досить чисельна була тоді і драматична література, мова якої щораз більше наближувалася до розмовної. Театральна техніка стояла — як на ті часи — дуже високо, напр., на сцені сходило сонце, місяць, гасли зорі, з пащі пекельного змія виходив дим, земля занепадалася, в бурхливім морі тонув корабель і т. п. Декорації і характеризація були досконалі. На виставу тяжко було дістатися, бо запрошення висипалися (ставили школи) поважнішим громадянам і зала завжди була переповнена. З великої кількосте театральних творів XVII ст. згадаймо лише кілька.

«Власнотворний образ» та «Дійство в честь народження Христа» М. Довгалевського, «День Рождества Христова» Д. Тупталенка, «Воскресения з мертвих» Ю. Кониського, «Трагікомедія» С. Ляскоронського, «О тщеті мира» В. Лащевського, «Володимир» Т. Прокоповича, «Милість Божа» Т. Трохимовича (ця про Б. Хмельницького, була дуже популярна), «Йосиф Патріярх» Л. Горки, «Благоутробіє» М. Козачинського, «Фотій» Ю. Щербацького і т. д. (Г. Лужицький. Енциклопедія Українознавства).