Слава ЗСУ!

«Населення Київської Руської імперії поділялося на верстви: бояри, міщани і селяни. Всі вони були особисто вільні і мали рівні права перед законом. Перехід з одної верстви до іншої був вільний. Було і невільне населення — раби, але дуже нечисленне і чужого походження (військові бранці). До складу Судової Колегії козацьких судів входили представники всіх верств населення. Особливістю тих судів була значна й активна участь у суді самого населення» (А. Яковлів. «Українське право»).

«В основі «Руської Правди» і разом її джерелом було звичаєве право передхристиянської Руси. За «Руською Правдою», діти рабині, прижиті з її власником, стають вільними разом з матір'ю по смерті власника. Греко–римське право («Закон о казнях») не дозволяє шлюбу господині зі своїм рабом. За переступ цього її карали на тіло і зрізали косу. Перекладаючи цей «Закон о казнях», руські законодавці не лише признали цілком можливим шлюб між господинею та її рабом, але й визнали за таким шлюбом всі правні наслідки. «Руська Правда» карала гривною за самовільне — без ухвали суду — ув'язнення вільного селянина. «Устав Ярослава» карав за образу селянки непристойним словом. «Закон Судний людям» — це був переклад візантійського карного права імператора Константина (частина «Номоканона»). Цей судебник встановлював кару смерті та цілу низку кар на тіло, часом жорстоких, як, напр., відрубати руку злодієві. Наша «Руська правда» цілком не знає кари смерті, а візантійські кари на тіло замінила на гривну. Князі (варязькі) не заводили на Русі свого державного ладу і не могли його завести, бо Русь вже мала свій власний, а князів покликала лише для охорони зовнішньої. Русь потребувала їх меча, а не державного розуму. Влада князів (с. т. королів. — П. Ш.) в Київській Русі була обмежена вічем. Князі укладали з вічем договір, який встановлював систему, що її князі мусили дотримуватись у своєму правлінні державою. Князі Київської Русі не були повновладними, необмеженими господарями Київської землі. Вони були лише військово–адміністративними управителями. Їх визнавали за верховну владу, оскільки вони боронили державу від зовнішніх ворогів та тримали всередині встановлений лад. І лише в цих межах князі мали право видавати закони. «Корм» (податки) був їхнім політичним правом, оскільки вони виконували свій політичний обов'язок — оборону держави, що було джерелом того права на «корм». Ця правосвідомість русів органічно виросла з попередніх століть, з їх старої культури, а не позичена у когось чи накинена Церквою» (за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

«У 1728 році за царським наказом була утворена комісія з українських правників, яка уклала кодекс під назвою «Права, по которим судится Малоросійський народ». Цей кодекс є найвиразнішою пам'яткою чинного українського права XVIII ст. Поданий на затвердження в 1743 році, він був похований у московських канцеляріях до 1756 року, а потім повернений для перероблення і, ясна річ, не затверджений. За гетьманування К. Розумовського в 1763 році переведено реформу судів в Україні. Цією реформою на місце старих козацьких судів заведено судову систему за Литовським Статутом 1588 року. Рада старшин, схваливши цю реформу, відкинула вимогу московського уряду змінити і доповнити Литовський Статут (бо він був наскрізь республіканський), мотивуючи тим, що Україна має таке право, яке може мати лише «найвільніший і найшляхетніший народ у світі», а тому не потребує змінювати Литовський Статут» (за: А. Яковлів. «Українське право»).

У сучасних парламентарських, ліберально–демократичних державах демократичний принцип керування державою здеґенерував до найнижчого позему — обернувся на олігархію плебсу, а точніше, олігархію демагогів. У культурі і політиці запанував примат задоволення тваринних потреб та інстинктів людини (матеріялізм) (див.: J. Ortega u Gasset. «The Revolt of the Masses»). Чому так сталося?

Французька революція, яка була цілковито оправданою реакцією на упослідження нижчих верств нації, висунула принцип рівносте ВСІХ громадян, с. т. що і найбільший дурень і геній має рівний голос у вирішуванні державних проблем. Цей протиприродний, неіснуючий у природі принцип став — як і все протиприродне — фатальним для здорової ідеї народоправства. Власне цей принцип привів на практиці до парадоксу, що в демократичних державах фактично вирішує державні проблеми і керує державою не більшість нації, але навпаки — меншість. Та найгірше в тому є те, що та меншість надто часто є, в більшій чи меншій мірі, демагоги, які свій вибір власне завдячують потуранням плебейських вимог юрби. Отже, фактично надто часто до проводу приходить меншість не найліпших людей нації, а може, найгірших; у всякім разі людей, які не підуть проти вимог юрби, коли бачать, що ті вимоги є згубні для нації. В тому випадку чесніші з них виходять з проводу, а лишаються менш чесні. Це ми і бачимо тепер у Франції та в закордонній політиці Америки (ЗСА).