Слава ЗСУ!

Цілком інакший образ бачимо в старій Україні. Незважаючи на те, що принцип і практика народоправства повстали в Україні раніше, ніж будь‑де в Европі (найстарший в Европі парламент — англійський — сформувався у XIII ст.), у нас демократична система ніколи не схилялася в бік олігархії голоти («чорні ради» були твором москвинів), ніколи не падала на позем плебсу і не впаде. Причина?

Українець є справжнім і глибоким демократом, але рівности людей не визнає. Він визнає рівноправність їх, але не рівність. У всій духовості українського народу: в його фольклорі, в правосвідомості, в побуті, навіть у поезії золотою ниткою тягнеться розуміння вартости, ваги і потреби гієрархії, і гієрархії демократичної. Наш народ, хоч і бере на увагу генеалогію особи, все ж понад її походження ставить особисті чесноти її. Ніколи в історії України ми не мали замкнутих каст, як це було в усій Европі. Український вираз «кінь волові не товариш» не є ніяким приниженням вола, лише висловлена гієрархія вартостей, ідея, що віл добрий до плуга, але не надається до сідла. Речник українського світогляду Г. Сковорода кількаразово підкреслив цю ідею в своїх творах. В протилежність москвинові, українець (як і англієць) ставиться з погордою до голоти. Навіть хоч би сам був бідаком. І навпаки, ставиться з пошаною до багатія, якщо той збагатів власною, чесною працею, а не успадкував готове. Пошана українця до вищих, до старших не має ані тіні рабства, що яскраво демонструється в родині: українські діти кажуть матері чи батькові ВИ, а не ТИ, чого нема у багатьох інших народів. Ця одна, ніби маленька, рисочка говорить соціологові більше, ніж томи наукових трактатів. (Між іншим, наша інтелігенція, відірвана від духовости своєї нації, завела в своїх родинах московське тикання). Цей брак рабської покори в українській пошані вищих віддзеркалюється в критично–гумористичнім тоні в оцінці нашим народом осіб і подій життя.

«Гумор — це є зовнішній вияв величезної духової сили, зродженої дуже глибокою культурою. Гумор є виявом певности в собі; виявом своєї вищости, часом навіть не усвідомленої розумом. Нахил до дотепу зраджує потяг до успіху, до особистого зусилля; зраджує пошану до творчої сили інтелекту; зраджує почуття власної відповідальності за свої невдачі. Коротко, гумор є прикметою духового аристократизму» (Д. Донцов). Цього гумору українцям ніколи не бракувало і не бракує. Не бракувало навіть у найтрагічніших ситуаціях. Пригадайте образ Байди на гаку.

Всі великі, творчі нації мають гумору подостатком. Азіяти взагалі, а москвини зокрема гумору не мають. Те, що москвини видають за свій гумор, є направду жалюгідним мавпуванням, спотвореною карикатурою гумору європейців. Також не мають гумору і жиди. Німецький гумор є якийсь бездушний, кострубатий, тяжкий, як кований чобіт прусського солдата. Французький — легкий, елегантний, поверховий, з великим нахилом до сарказму. Англійський і український гумор є глибокий, з дуже малим нахилом до сарказму, але український значно добродушніший за англійський і поетичніший. Українець і англієць при зустрічі з приятелями люблять трохи покепкувати чи то один з одного, чи то з свого життя. Покепкувати без тіни злоби чи заздрости. У них це просто ТОН ЖИТТЯ. І це зраджує глибокий аристократизм. З повним правом можемо назвати наш нарід аристократичним (духовно). З ним пов'язується і оптимізм. Українці є непоправними оптимістами (москвини, навпаки, — глибокими песимістами). Це схопила Леся Українка своїм «без надії буду сподіватися».

Любов українців до чистоти, охайности, до краси — загальновідома, отже, згадувати тут про неї зайво, хіба підкреслимо, що навіть за варварських умов життя в СССР всім чужинцям–туристам впадалася в очі далеко більша чистота та охайність людей і вулиць в Україні, ніж у Московщині. А ті туристи були майже без винятку москвофілами. (Інакше не дістали б дозволу СССР приїхати до нього).

Ми звикли дивитися на українську чистоту, як на щось самозрозуміле; ми не вдумуємося в її глибше значення, в її походження. А фізична ж чистота є лише зовнішнім виявом духової чистоти, виявом глибокої культури. Доброю ілюстрацією цього є такий випадок.

За большевицько–дєнікінської війни взимі 1919 року большевицька берегова артилерія на Озівському морі поцілила дєнікінський корабель. Він був близько до берега і не затонув, лише вода залила машини і парові казани. Корабель дістав наказ лишатися на місці і піддержувати своїми гарматами недалекий фронт. Залога корабля складалася із студентів та гімназистів: москвинів і українців (точніше малоросів). З огляду на обмаль вугілля було наказано його дуже щадити, і тому гарячої води на миття не було. За 3–4 тижні стороння людина могла безпомилково сказати: хто з залоги був українець, а хто Москвин. Москвини позапускали бороди і чуприни, виглядали чорні, як мурини, смерділи на віддалі 20 метрів, бо ані разу за ті тижні не вимилися, ані змінили білизни. Всі ж до одного малороси були завжди виголені, умивалися щодня холодною морською водою, міняли білизну регулярно, яку прали в холодній воді. У москвинів розмножилися воші (нужа). Малороси примушені були відсепаруватися від москвинів: вони зайняли окреме приміщення, вигнавши з нього всіх москвинів до іншого. Начальство було примушене (бо ж на фронті люди озброєні) мовчки визнати порушення принципу «єдінай нєдєлімай». Хоч смішно, але чимало з тих малоросів після цього досвіду українізувалися. Як бачимо, навіть воші можуть спричинити «мазєпінскій сєпаратізм», і то навіть у вірних «маларосав». Подібне спостерігалося і в таборах полонених, а пізніше збігців з СССР в Німеччині. Українці без зовнішнього примусу самі охоче тримали чистоту особисту і навколо, а москвини, поляки, жиди ходили брудні, а чистили навколо себе лише під примусом таборової адміністрації. (Між іншим, ковтун волосся в медичній термінології називається plica polonica). Ці приклади вказують на КОРЕНІ української чистоти — фізичної і моральної.