Слава ЗСУ!

Чистота моральна входить у тямку «краса» як один із її первнів. Любов до краси український народ виявив і виявляє в безлічі форм, насамперед, звичайно, в мистецтві. Мистецькі речі виробляли наші прапредки 5–4-2–1 тисячу років тому і виробляють їх праправнуки нині. «За Київської доби Х–ХІІІ ст. знаходимо в Україні вироби ужиткового мистецтва із всіляких матеріялів, і в такій кількості, і такої високої мистецької краси, що годі говорити про початок нашого орнаментального мистецтва в X ст.; навпаки, можемо говорити про добу, що її попереджували великі епохи мистецьких стилів. У XVI ст. знайомство українських майстрів з західноєвропейськими школами привело до впливів західного малярства на українське. Але сила старих традицій, з одного боку, а з другого — обережність та вдумливість, якими українські майстри сприймали західні впливи, не підлягаючи їм, не мавпуючи їх, але перетворюючи їх у горнилі власної мистецької творчости, — зробили те, що недовгий вік чистого ренесансу в Україні (тривав пів століття) був одним з найглибших, напружено творчих періодів в українськім малярстві. Це був час, коли «чужого навчились і свого не цурались»… Розвиток українського малярства в XV ст. був такий імпозантний, що Польща не могла протипоставити йому власні мистецькі осягнення і була примушена запрошувати українських малярів. Тоді українські майстри розписували польські римо–католицькі костели в стилі греко–українських малярських традицій, навіть з написами кирилицею… Класичне мистецтво, опанувавши західну Европу в XVIII ст., надзвичайно швидко розлилося по Україні; воно сподобалося всім верствам населення: від магнатів до селян включно. А творчі сили української нації, розбурхані за попередніх часів, силою інерції продовжували давати надзвичайно талановитих мистців, зокрема в малярстві; мистців, які не лише дорівнювалися найкращим європейським, але й перевищували їх. Москвини той блискучий розвиток в Україні обірвали брутальним насильством, забираючи силою наших мистців до Московщини і закриваючи мистецькі осередки в Україні…

У XVIII ст. — за доби барокко — в Україні не шкодували різьблених оздоб і в людвисарських працях, як, напр., на дзвонах та гарматах, які іноді цілком вкривали одливним орнаментом. Легшу зброю оздоблювали сницерською плоскорізьбою або насічкою та викладанням (інкрустацію). Такими оздобами прикрашені козацькі мушкети, пістолі, держаки та похви шабель, сідла, кінська збруя, знаки гідности: булави, перначі і т. п. Орнаменти на тканинах з доби барокко збереглися не лише на тогочасних портретах, але і на тканинах, що дійшли до нас: пишно оздоблених брокатах, часто тканих золотом та сріблом, і не лише церковних риз, але й світських жупанах козацької шляхти та їх жінок.

Друковані книги теж пишно оздоблювалися не лише ілюстраціями до тексту, але й цілими мистецькими композиціями. Золота оправа церковних книжок дивує, захоплює сучасних мистецтвознавців своєю незрівнянною красою. В середині українських старих церков дерев'яна золочена різьба своєю майстерністю, мистецькою досконалістю, вигадливістю, пишною ошатністю далеко перевищує все, що в цій галузі створило мистецтво Західної Европи… Величність поліхромії київської св. Софії — явище неперевершене, виїмкове в історії світового мистецтва. В XI ст. небагато з європейських націй могли дозволити собі на таку розкіш, а у західних слов'ян чи німців в XI ст. навіть і повстати чогось подібного не могло. Москвини ці скарби світово? культури ЗНИЩИЛИ» (за: Д. Антонович. «Українська культура»).

Та незнищимим і найбільшим нашим скарбом лишається те, ЩО СТВОРИЛО всі ті казкової краси храми, розкішні оздоби, книжки, закони, суспільний лад, державу, коротко — всю ту культуру. Це — ТВОРЧИЙ ДУХ української нації. Написати про нього — це праця кількох поколінь соток наших науковців — фахівців з кожної царини життя. Ми ж тут подаємо лише мікроскопійно малюсенькі крихточки, лише слабенькі натяки.

«Український народ має надзвичайно велику повагу, любов до землі і зве її матір'ю. Бити по землі палицею без потреби вважає гріхом. Клятьба землею є найстрашнішою клятьбою, при чому звичайно цілують землю, а в деяких місцевостях і з'їдають грудку землі на доказ своєї невинности. Вираз недовір'я «хоч ти землю їж» і тепер дуже часто вживають наші селяни. Побажання, «щоб тебе свята земля не прийняла», є вираз найбільшої ненависти, і, навпаки, «щоб ся мав, як свята земля» належить до найкращої доброзичливосте…

Огорожа двора чи обійстя є предметом особливої старанносте українських господарів, бо огорожа є символом власности, а правосвідомість власника глибоко закорінена в українців, як і у всіх європейців. Москвини не огороджують своїх дворів (наслідок абщіни). В українського ж господаря відсутність огорожі є ознакою найгіршої його розпусти…