Слава ЗСУ!

В Україні ніколи не було релігійного сектанства, яке повстає, як відомо, на ґрунті примітивно–формального ставлення до релігії…

В українських весільних піснях співається в поетичних виразах про взаємну любов молодих. У москвинів весільні пісні — це справжнє виття про нещасне життя молодої. В Україні панує загальне звичаєве право дівчини самій вибирати собі дружину. Батьки завжди питають доньку, чи вона дає свою згоду на шлюбну пропозицію. В Московщині батьки видають заміж доньку, цілком її не питаючи» (X. Вовк. «Студії з української етнографії й антропології»).

«В Буковині по селах існує звичай приносити учительці китицю квітів на відкриття школи (навчання) від усіх учнів села щороку. Учні, що збирають квіти, зупиняються коло кожної хати, і кожна господиня долучає свої квіти до загальної китиці» (Є. Дієслав).

Дрібний, простий звичай? Ні! Він говорить етнографові дуже, дуже багато. Цілу бібліотеку грубих томів можна написати про тисячі подібних виявів глибокої культури української нації, доказів неймовірної висоти творчого ґенія нашої нації. Придивімся такому шедевру цієї творчосте, як, напр., наша народна легенда про Байду.

Байду завісили турки за ребра на гаці. Султан пропонує йому звільнити його, а також і свою дочку та трон за ціну відмови від своєї віри (політичних переконань за сучасною термінологією). Байда, висячи на гаці, глузує з віри ворога. Вірність своїм ідеям, геройство? Так! Але творчий дух нашого народу підносить це — вже велике — на ще вищу висоту. Він подолання, поразку фізичного, МАТЕРІЯЛЬНОГО перетворює на перемогу ДУХОВНОГО, ПЕРЕМОГУ ДУХА. На запит султана про останнє бажання Байди, той каже, що хотів би, щоб його з гаком знизили до рівня голови султана. «Для чого?» — питає султан. «А для того, щоб Ваша Величність поцілувала мене в з…цю», — відповідає спокійно Байда.

Наші інтелігентські фелаги в цьому не бачили нічого, крім некультурности Байди, його вульгарної злоби (властиво некультурности і злоби творця легенди — нашого народу). Не бачили вони — хоч і вульгарно висловленого — ДУХА великої, непоборної нації. Вдумайтесь, відчуйте: скільки‑то непогамованої, величезної наснаги, енергії, неймовірної душевної твердости дихає з тих спокійних, лаконічних слів нашого народу. Твердости і… кепкування навіть з маєстату смерти.

Або придивімось до другого прикладу розуміння нашим народом основних законів життя, засад етики, моралі, чести. Це переказане Т. Шевченком ставлення батьків до своєї доньки–покритки. Батьки виганяють свою любу одиначку з дому у світ за очі за те, що втратила дівочу честь, принесла своїм батькам ганьбу. Жорстокість? Ні! Нічого спільного з жорстокістю. Виганяють не зі злобою і ненавистю заподіяний їм нею сором: серце матері розривається з жалю, але вона каже: «Йди, доню, від нас геть».

Караючи доньку, батьки карали самі себе далеко болючіше, ніж її. Але честь роду! Але закони моралі, Бога і суспільности! І карають не чужі, сторонні люди, але батьки власну улюблену одиначку. Хоч і розривається їх серце з жалю, але сповняють свій обов'язок супроти Бога, суспільности і власного сумління.

Так розуміє наш народ честь, обов'язок і потребу кари за переступ закону. ДУХОВИЙ АРИСТОКРАТИЗМ, якого не сила збагнути нашим «гуманним» фелагам–євнухам, нашій відірваній від національного духу, спантеличеній чужими «теоріями» інтелігенції.

Ще яскравіше бачимо це в Шевченковім Ґонті.

Ґонта сам вбиває власних маленьких синів, бо мати–католичка їх охрестила (отже, малі діти не винні в тому) католиками, а Ґонта заприсягся вбивати католиків. Варварство! — верещать наші безпері каліки. Та цілком інакше — геть інакше — оцінює наш нарід устами Т. Шевченка вчинок Ґонти.

Трохи згодом, коли гайдамаки були зайняті святкуванням перемоги, Ґонта, криючись, поховав своїх забитих ним синів, поцілувавши їх і козацькою червоною китайкою накривши.

Не виправдувався, лише пояснив їм, що не він їх вбив, але вбила його присяга. І вже тому просив їх простити йому цей жахливий злочин? Ні! Просив їх, щоб вони просили Бога ПОКАРАТИ його.

Яка неймовірна глибина розуміння нашим народом людської і національної моралі і засад християнства!

Такі неймовірно високі — етично і мистецько — духові образи створив не поет Т. Шевченко. Інтуїція національного ґенія і його ґеніяльне перо подали нам світогляд нашого народу. Т. Шевченко кількома коротенькими рядками намалював величний образ духовости нашої нації. Сказав ними більше, як томи наукових праць. Подібні до наведених тут прикмети духовости нашої нації говорять дуже, дуже багато. Але говорять лише тим, хто РОЗУМІЄ І ВІДЧУВАЄ корені української національної духовости, хто знає її генезу, походження.