Слава ЗСУ!

По полтавській нашій катастрофі 1709 року москвини винищили всіх хмельничан та мазепинців, с. т. майже ввесь державницькотворчий шар нашої провідної верстви. Лишилися при житті переважно найгірші — з погляду боротьби з москвинами — провідні люди. Лишилися всякого роду «нейтральні» (моя хата з краю), «черевані», «периноспали», всякі боягузи та підлизники, такі, що «за шмат гнилої ковбаси» хоч мати рідну продадуть. Ясна річ, з такою українською «елітою» москвини впоралися легко. Лишилася ще вільна Січова Республіка, і москвини поспішили знищити її за першої ж нагоди (1775).

Значне побільшення Московської держави пекуче потребувало значної кількосте освічених адміністраторів і в першу чергу військових старшин. У середині XVIII ст. в більшості московських полків понад 60% старшин були німці. Це загрожувало великою небезпекою для москвинів у разі війни з Німеччиною. Як показав сумний досвід, вишколити своїх москвинів було неможливо, навіть вживаючи драстичних заходів. Хочеш не хочеш, Московський уряд був примушений притягати на службу імперії українців для адміністративної, військової, культурної праці. Але разом з цим московський уряд добре розумів небезпеку від такого кроку. Зайнявши багато високих адміністративних та військових постів, українці могли б, якщо не розвалити імперію, то щонайменше не дати москвинам можливосте обернути Україну в цілком безправну, безоглядно визискувану колонію, отже, були б перекреслили московські плани розбудувати свою імперію коштом України. Це добре розумів засновник імперії Пьотр І і тому дав вказівки і заповіт всім своїм наступникам, включно з теперішніми диктаторами: «Народ маларасійскій зело умьон, ат чего ми в нєавантаже аказатьса можем» (Нарід український дуже культурний, а це є дуже небезпечно для нас). Обернути те «умьон» в дурноту і сліпоту — це стало змістом всієї політики москвинів щодо українців від Пєтра І по сьогоднішній день. Пролетарська Московщина (СССР) бачила ту загрозу Московській імперії ясніше за дворянську і тому тисячократно посилила нищення української культури й економіки. За останніх 40 років пролетарська Московщина знищила наших культурних скарбів у сто разів більше, ніж дворянська за 200 років. Про знищення економіки не говоримо, бо кожний з нас знає.

На початок не було так‑то легко запрягти українців до московського державного воза, бо ще були живі традиції боротьби проти Московщини; українці ще мали живі, сильні почуття своєї вищости над москвинами; огида до тих дикунів була ще глибока в українців. По полтавській катастрофі москвини могли силою, насильством примусити українців виконувати в Московщині обов'язки єпископів, генералів, професорів, адміністраторів, інженерів, але вони розуміли, що методи фізичного примусу могли загострити українську до них ненависть, а це не ворожило добре для їхньої імперії. Треба було винайти менш помітні методи примусу.

Першим кроком в тому напрямі було знищити ВИЩІСТЬ України й українців: вищість суспільного ладу, вищість культурну, вищість економічну. Обернути помалу і непомітно культурну, багату Україну на колонію рабів і джерело сирівців та «гарматного м'яса» для Московської імперії. Це стало святим заповітом і метою ВСІХ москвинів.

Всіх — це значить не лише уряду та Церкви (зрештою, Церква у них була лише частиною уряду), але також і ВСЬОГО московського суспільства, від неграмотного Ванькі починаючи і на університетських професорах та письменниках кінчаючи. Від 1654 року по сьогодні без одної хвилини перерви.

Московський університет світив пусткою, а Київська Академія була переповнена студентами. Хоч москвини і приваблювали українців до Московського університету добрими стипендіями, українці туди не йшли. Отже, треба закрити Київську Академію. Пьотр І наказав у 1709 році кн. В. Ґоліціну зробити «чистку» студентів Академії. В. Ґоліцін із 1100 студентів залишив в Академії 161. Трохи пізніше Єкатєріна II наказала Академії навчати лише московською мовою і приймати до Академії лише дітей священиків, с. т. обернула наш славний університет на заклад для вишколу священиків. Тоді ж вона заборонила приймати до університетів та середніх шкіл діти нешляхетського походження. Навіть до нижчих міських шкіл заборонила приймати дітей селян.

Українська церква за часів Єкатєріни II ще не була змосковщена. Наші єрархи вели, хоч і тиху, але вперту боротьбу проти її омосковлення. Наші монастирі та церковні братства вдержували середні українські школи при кожному монастирі. Московський уряд не почувався в силі закрити ті школи одним наказом і тому видумав інший спосіб їх закрити — відібрати від монастирів економічну основу тих шкіл. Єкатєріна давно вже гострила зуби на наші монастирські землі. Вона написала правителеві України графові П. Румянцеву, щоб він: «…тамашніх нєскалькіх називаємих панов скланіл к падачє чєлабітнай, в каторай ані прасілі би а лучших учьрєждєніях школ» (аналогія до СССР). П. Румянцев подав в 1765 році проект заснування університету в Києві і Чернігові та середніх шкіл по інших містах України. Кошти на їх утримання мали б здобути шляхом секуляризації (відібрання) монастирських маєтків. У 1769 році Єкатєріна відібрала маєтки від наших монастирів, а — ясна річ — відкривати школи і не думала. Що гірше! Наказала викинути Академію з Братського монастиря, де вона була від часів її заснування П. Могилою. 70–літнього митрополита Арсенія Мацієвича, який виступив в обороні наших шкіл, Єкатєріна за «прєвратнає і вазмутітєльнає талкованіє св. Пісьма» замурувала живим у Равельській в'язниці, де він і помер у 1772 році. Пізніше (в 1812 р.) москвини закатували українського архиепископа Варлаама Шишацького «за пратівлєніє імпєратарскаму вєлічєству». Ще пізніше (в 1928 р.) «за пратівлєніє пралєтарскаму вєлічєству» знищили москвини українських митрополитів В. Липківського та М. Борецького. З утратою своїх маєтків наші монастирі не могли вже утримувати середніх шкіл. Так знищили москвини наше середнє шкільництво.